IV Послання для леді Аннет. Ліона згадує, хто вона і приймає Айлію як свою магічну доньку.

1

Аннет прокинулася від того, що поруч з нею дзвякнули посудом.  Повільно в її свідомість почали повертатися спогади вчорашнього вечора.

Потрібно поговорити з Густавом.

Аннет відкрила очі і зустрілася поглядом з покоївкою.

- Доброго ранку, леді Кару. - Покоївка схилилася в низькому поклоні.

- Доброго ранку, - відповіла Аннет, сідаючи і намагаючись зрозуміти, як запитати де Густав.

- Як ви спали? - покоївка відкрила вікно, впускаючи сонячне світло і свіже повітря.

- Дякую чудово.

- Я рада. Лорд Кару поїхав ще вночі.

- Правда? - Аннет відчула, що не змогла приховати подиву в своєму голосі.

Поїхав, не сказавши їй ні слова?

- Так, він просив передати вибачення. Поїхав, як тільки перестав лити дощ. Велів про вас подбати. І ось, - покоївка поклала на стіл лист, скріплений круглою печаткою. - Звелів вам передати, коли ви прокинетеся.

- Дякую, - Аннет заворожено дивилася на послання, не наважуючись взяти його в руки.

- Ви зійдете снідати або вам принести сніданок в кімнату?

- Принесіть сюди.

- Буде зроблено, леді Кару. - Покоївка знову схилилася в поклоні. - Вам допомогти одягнутися?

- Я сама. Ви можете йти.

- Добре, я принесу сніданок через півгодини.

- Дякую, - вона машинально махнула рукою, відпускаючи покоївку.

Як тільки за нею зачинилися двері, Аннет простягнула руку за посланням. Відкривши конверт, вона з подивом виявила порожній листок, але вже через мить на ньому проступив акуратний і такий знайомий почерк Густава:

«Леді Аннет, відчуваю, я все ж повинен зізнатися.

Все, про що ми вчора говорили, правда! До останнього слова!

Я не в силах змінити свого походження, так як і Ви не в силах змінити свою причетність до родини герцога. І я дуже щасливий, що мав можливість дізнатися Вас. Ви дуже приваблива, життєрадісна і позитивна людина. Ви зуміли змінити моє ставлення до людської раси вашого світу. Я вдячний Вам, леді Аннет.

Ви, напевно, вже здогадалися, що я прощаюся з Вами.

Я шкодую, що доводиться це робити через лист. Я шкодую, що не можу залишитися з Вами у вашому світі. Для мене це неможливо. Ваш світ тягне з мене сили. Він мене вбиває, леді Аннет.

Люди знищили тут всю магію і тепер змушені вмирати. Ваш світ карає вас, віддаючи вам для життя так мало часу. У моєму світі люди живуть набагато довше...

Я просто втік. Я втік з вашого магічно мертвого світу, щоб встигнути врятувати свій.

Мені важко було бачити, як страждає ваш світ, леді Аннет. Люди вже засудили його до смерті...

Мені складно уявити, що Ви подумаєте про мене, леді Аннет. Втім, я про це вже, напевно, і не дізнаюся. Занадто по-різному в наших світах йде час. У моєму світі ваша епоха, та й ваш світ - вже давно втрачене минуле. І в цьому я бачу ще один привід для жалю, але, нічого не в силах з цим зробити. Ми зараз не можемо допомогти вашому світу.

Я знаю, що у Вас ще багато питань, на які я так і не встиг відповісти.  Можливо, я колись зможу виправити цю помилку...

Я щиро сподіваюся, що Ви залишитеся тієї леді Аннет, яку я знав. Це те, чим Ви зуміли підкорити моє серце. Прощайте, леді Аннет».

Текст почав танути поки не зник зовсім і в тремтячих руках не залишився порожній аркуш паперу. Аннет акуратно склала його в конверт. Густав не міг її обдурити.

- Леді Кару, щось трапилося? - в голосі покоївки, що увійшла до неї, почулося занепокоєння, і Аннет поспішно замотала головою намагаючись приховати свою розгубленість.

- Ні, все гаразд.

- Я можу вам ще чимось допомогти?

- Так, нехай мені приготують екіпаж.

- Екіпаж вже чекає вас. Лорд Кару потурбувався про це ще перед від'їздом.

- Тоді більше нічого, дяку. Ви можете йти, я впораюся сама.

- Як вам буде завгодно, леді Кару. - Покоївка вклонилася і вислизнула за двері, залишивши Аннет абсолютно одну з приголомшуючим почуттям неминучості того, що відбувається.

***

Спускаючись вниз по сходах Аннет, відчувала на собі зацікавлені погляди. Але варто було тільки поглянути у відповідь, як їй низько вклонялися, відводячи очі.

Що вони подумали про неї?

- Леді Кару! - дзвінкий голос змусив її обернутися і подивитися на дівчину за столом. - Ваш чоловік просив вам передати.

- Мій чоловік? - Аннет здивовано завмерла.

- Так, лорд Кару велів віддати вам це перед вашим від'їздом, - голос дівчини все так же дзвенів, і Аннет була абсолютно впевнена, що прислуга чула кожне слово.

Так от що ти задумав, Густаве.