5

Небо прорізала коса яскрава блискавка, йдучи в землю десь попереду екіпажу, і Густав відкрив очі, приходячи в себе.

Буря розігралася не на жарт, кидаючи екіпаж по слизькій дорозі з боку в бік, загрожуючи його перевернути. Вчасно Дункан вирішив його відправити назад. Одне слово - Видющий.

Сон Аннет був неспокійним, тому Густав провів над її обличчям долонею, знімаючи недавні чари. Леді Аннет злякано зойкнула, розриваючи останню сонну нитку, коли коляска різко пішла в сторону почавши кренитися на бік, потім повністю зупинилася, зустрівши непорушну перешкоду на своєму шляху.

- Густаве! - закричала вона, коли після чергового сильного поштовху почувся тріск дерева.

- Залишайтеся тут, леді Аннет, я подивлюся, що там сталося. - Густав різко підняв руку, зупиняючи перші відголоски істерики. - Дозвольте. - Він узяв її парасольку і зник в стіні дощу.

Аннет залишилася на самоті, розуміючи, що її істерика зовсім не відповідає поведінці вихованої леді. Але паніка виявилася сильнішою її бездоганних манер, так старанно привитих тіткою, - вона відчула, як по щоках покотилися сльози.

Небо пронизала ще одна блискавка, йдучи в землю десь зовсім поруч, і Аннет розридалася, як маленька дівчинка.

- Леді Аннет. - Тихий голос пролунав несподівано, і вона здригнулася перелякавшись.

- Густаве! - Аннет кинулася до нього на шию, вмить промокнувши під дощем.

- Леді Аннет, - Густав обережно відсторонив її від себе продовжуючи притримувати. - Екіпаж пошкоджений. Візник загинув - скрутив собі шию, а коні розбіглися.

- Густаве! - вона готова була ось-ось зірватися в істериці, продовжуючи тремтіти від страху, а тепер ще й від холоду.

- Не бійтеся, леді Аннет, я про все подбав. - Він постарався, щоб його голос звучав впевнено, не можна було допустити, щоб Аннет остаточно втратила контроль над своїми емоціями. - Вибачте, що вам довелося залишитися одній. Ви відмінно з цим впоралися.

Вона похитала головою, намагаючись з останніх сил зберегти залишки самовладання.

- Що будемо робити? - її вже почало трясти, а зуби дзвінко цокотіли.

- Нам пощастило. Екіпаж розбився недалеко від готелю. Я зміг домовитися і нас пустять перечекати бурю. Потрібно йти.

- Так, - вона кивнула, відчуваючи, як на її плечі опустився плед, який Густав витягнув з екіпажу.

- Вибачте, я зламав вашу парасольку.

- Нічого, - вона закуталась в плед, намагаючись зігрітися.

Під непроглядною стіною дощу плед миттєво промок і вмить поважчав, але хоч якось захищав від пронизливого вітру, який, раз у раз крутив подолом її спідниці і норовив збити з ніг.

- Йдемо. - Звелів Густав, і вона відчула, як він обійняв її за плечі, підтримуючи. В його голосі прозвучали владні нотки, але Аннет вирішила поки не надавати цьому значення.

Йти було важко, майже неможливо. Аннет раз у раз норовила впасти, ковзаючись на розкислій глиняній дорозі, але Густав постійно її підхоплював і наполегливо тягнув далі. За суцільною стіною дощу вона так і не змогла нічого розгледіти.

- Ми майже дійшли, - почула вона над головою голос Густава.

Говорити нічого не хотілося, і Аннет просто кивнула, відчуваючи, що вона абсолютно вибита з рівноваги сьогоднішніми подіями.

Коли вони піднялися на поріг готелю і Густав її відпустив, Аннет зі збентеженням зрозуміла, що весь цей час трималася за нього так міцно, що трохи порвала його плащ.

- Вибач ...

- Що?  - На його обличчі відбилося легке здивування, а побачивши, за що саме вибачається Аннет, він полегшено зітхнув. - А, пусте. Не хвилюйтеся. - Густав обсмикав повністю промоклий плащ, потім поправив її капелюшок. - Йдемо.

- Так, - Аннет прийняла запропоновану руку, і Густав повів її до дверей, над якими горів ліхтар.