2

Леді Аннет була життєрадісною людиною і на все, що б не відбувалося, дивилася з посмішкою. Вона звикла до свого божевільного ритму життя і до того, що постійно повинна їхати з дому.

Проте, вона так і не зрозуміла, коли стала сприймати цей пансіонат як свій будинок. Ймовірно в ті часи, коли і сама засиджувалась за книгою до глибокої ночі, а після вислуховувала бурчання своєї тітки. А можливо ще й раніше...

Ну як вона може сердитися на свою помічницю і кращу вихованку пансіонату за таку дрібницю, як любов до цікавої книги? Адже, нещодавно вона була точно такою ж. Шкода, що зі смертю тітки довелося занадто швидко подорослішати і майже в вісімнадцять років прийняти всю турботу про пансіонат і вихованок на свої ще тендітні плечі.

Нічого! Вона впоралася тоді, зможе це зробити і цього разу. Головне вірити в свої сили.

Леді Аннет кивнула слузі, що притримав вхідні двері, і ступила на подвір'я, де ніч вже розлила свої фарби.

Вона підняла голову і подивилася на єдине вікно, в якому все ще горіло світло. Ліона, мабуть, знову сіла за читання...

З цією дівчинкою обов'язково все буде добре. А як інакше? Адже, Ліона для неї як молодша сестра.

Якби не сталося Ліоні піти тим шляхом, який зараз змушена долати вона сама. Складно, коли в більшості випадків доводиться розраховувати тільки на свої сили...

Зітхнувши Аннет, забралася в екіпаж, подякувавши кучеру за допомогу легким кивком голови.

- Ви сьогодні схвильовані більше ніж зазвичай, леді. - Помітив чоловік в строгому чорному костюмі, як тільки рушив екіпаж.

- Невже?

- Так. - Він впевнено кивнув. - Мені варто знати, що сталося?

- Ні, все гаразд, Густаве. Я завжди хвилююся, коли залишаю своїх дівчаток одних.

І хоча вона старанно відводила погляд, ховаючи там справжню причину свого хвилювання, він все-таки зумів її розгледіти, але незворушно підтримав запропоновану нею гру.

- Леді Ліона неодмінно подбає про них. Не хвилюйтеся. За час вашої відсутності з пансіонатом нічого не трапиться. Я вас запевняю.

 - Так, ти маєш рацію, Густаве. Дякую.

Леді Аннет вдячно йому посміхнулася і прикрила очі намагаючись зрозуміти, чому насправді їй так неспокійно.

Її пансіонат хоче забрати герцог, а щоб його викупити самій, катастрофічно не вистачає коштів. Їх взагалі немає. Все почало розвалюватися відразу після смерті тітки. Якби не її невідомий покровитель – пансіонат давно б пішов на дно, а так ще продовжує борсатися на плаву.

Леді Аннет щомісяця отримувала кругленьку суму грошей, яких дивним чином вистачало на всі витрати, включаючи і непередбачені, так наче її покровитель знав про кожен крок леді Аннет і її вихованок. Цього цілком було достатньо, щоб їй ні про що не турбуватися. Але Аннет завжди намагалася відкласти на зберігання невелику суму, немов передчуваючи біду. І вона не змусила себе довго чекати – її покровитель раптово зник. Пансіонат стрімко збіднів. А коштів ледь стало вистачати на необхідний мінімум для існування її пансіонату. Зараз залишалося всього на півмісяця, і заплатити борги інакше її пансіонат точно закриють. Вона не зможе повернути гроші за перерване навчання дівчаток.

Добре, що багато хто зможе повернутися додому, але як бути іншим? Що робити тим, кому нікуди більше повертатися? Адже цей пансіонат не тільки для неї був будинком.

Що їй робити? Всі її прихильники вже давно перекуплені герцогом. А без покровительства жінці тут не вижити. Хіба що з грошима, яких зараз у неї немає. Виходив якийсь замкнутий круг...