10 Картопля

Осінь. Кінець жовтня. Сиро, холодно, дощова погода. Біля під'їзду, як завжди, товчуться люди. А на дворі вже й не травень місяць, хлопці!

- А пішли до мене? - Раптом покликав усіх до себе в гості Сергій. — Картоплі насмажимо. Краса. Чого тут на вогкості та дощі животіти.

- А надішліть! - Вирішили всі та пішли в гості. 

Ні, ну, а що? Чи то справа вдома. Тепло. Зручно. Приємно. Повний тобі комфорт.

Тільки ось, коли всі піднялися до квартири, а було їх там, крім господаря, шість чоловік, картоплю чистити ніхто не захотів. Як їсти, то всі згодні. Володя та Борис пішли до магазину за горілкою. Гліб накривав на стіл.

– Давайте я, – запропонував свою кандидатуру Андрій. - Де у вас тут ножик є? І нічого в цьому соромного немає. Хтось має це зробити. Тим більше, що ми самі й збираємось це їсти.

Я не знаю, що це: правильне виховання, може, і світогляд такий правильний. Людина з усмішкою на обличчі завжди погоджується на найважче. Те, в чому інші постійно відмовляються. Для нього немає і не було нічого поганого в таких ось дрібницях. Інші намагаються увільнути. Вибрати собі, що легше. Я не пам'ятаю нагоди, щоб Андрійко сачкував чи вибирав собі, що легше. Ви скажіть. "Ну так, він працює, а інші їдять".

Та нічого подібного! Навпаки. Андрій завжди заражає інших. Заражає та заряджає. Людина сама, добровільно, береться робити якусь важку роботу, причому з усмішкою обличчя. І він із таким ентузіазмом її робить, що всім іншим теж хочеться це робити. На мою думку, це називається мотивація на власному прикладі.

Не дарма ж Андрій називає себе мотиватором. І це не пусті слова. Так було. А картопля? А що картопля? Слідом за Андрієм ще двоє хлопців узяли в руки ножі та почали йому допомагати. Ось що значить гарний приклад! Приклад собою.