Розділ 9.1

Стася розуміла: ніхто не піде за нею, щоб заспокоїти чи втішити добрими словами. Вона – лише засіб для досягнення цілей, а її почуття і бажання нікого тут не цікавлять. 

Вона в пастці, вибору немає, бігти нікуди, позаду – кошмар, попереду – невідомість.

Тому всі  оті люб'язні посмішки, турбота про її душевний і фізичний стан – показні!   Кожен у цьому незнайомому світі має намір її використати. 

Вона нікому не повинна довіряти, навіть самій собі, навіть власній тіні, бо тут важко зрозуміти – чи твої це бажання, чи твоя це тінь?  

Лише одне давало проблиск надії – її сила. Але яка користь  від цієї сили? 

Якщо вірити байкам  Адамантовича, то Стася здатна відчинити двері в будь-який  бажаний світ.

У будь-який?

Зупинивши цю думку, дівчинка озирнулася на всі боки. 

З їдальні вона втекла, але от зовсім не пам'ятала, у який коридор їй тепер звернути, щоб потрапити до своєї  кімнати. 

У цьому будинку занадто багато всяких коридорів  та  сходів! 

Заглянула в один, в інший, але так і не змогла зрозуміти, чи туди їй потрібно йти.

Боковим зором помітила чиюсь тінь, що промайнула праворуч. Хтось зі слуг?

– Гей, ви мені не допоможете! – крикнула вона, кидаючись у той бік і побачила, як щось, схоже на людську постать, просочилося крізь кам'яну стіну і зникло...

– Еге ж, дуже дивний будиночок, – вголос пробурмотіла Стася, – утім, чому дивуватися?  Потрібно не дивуватися, а слухати і спостерігати, потрібно зрозуміти, за якими правилами і законами все тут існує.

Де ж цей  клятий поворот?

Там на стіні в коридорі висіла картина: маленький самотній будиночок посеред безкрайнього поля, огорнутого сутінками – приглушені тони, ледь розмиті обриси.

Стася тоді глянула на картину мигцем, але серце її стиснулося від щемливого пронизливого почуття самотності і безвиході, що наповнювала  картину...

Стася прислухалася.  

Але будинок був занурений у якусь абсолютно мертву тишу.

Може, повернутися в їдальню?

Дівчинка пішла назад, але  негайно  усвідомила, що дорогу до їдальні теж знайти не так вже й  просто.

Але це її анітрохи не засмутило. 

Вона потихеньку рушила вперед, углиб похмурих коридорів, сподіваючись, що рано чи пізно кудись вийде.

Насправді ж їй хотілося знову потрапити на вулицю – у сад чи куди завгодно – туди, де стіни тиснути не будуть.  

Їй ці стіни за багато років набридли до чортиків.

Згадався краєвид із лікарняного вікна, що здавався їй тоді найбажанішим у світі... Цікаво, як у лікарні пояснили її зникнення? Заявили в поліцію чи просто потихеньку викреслили зі списку пацієнтів? Усе одно ніхто не стане шукати...

Сумно!  Була дівчинка, пропала і нікому немає до цього діла...

До того ж некромант міг запросто знищити всі сліди її перебування в лікарні.

Стася гірко усміхнулася і, відчувши щось майже забуте, потерла долонею коліно. Ні, жодного болю... Мабуть, це сплески минулих страхів усе ще терзають її. 

По суті, умови, які їй висунули – цілком  прийнятні. 

Напевно, за таку ось можливість, хоча б на короткий  час відчути себе живою, здоровою, особливою можна віддати багато чого...

– Ти вирішила прогулятися будинком чи заблукала?

Стася зупинилася, обернулася і, розгублено хлопаючи віями, втупилася  очима в короля Ладаора, який стояв так близько від неї, що вона раптом із жахом відчула тепло його плеча поруч зі своєю щокою.

Вона ще ніколи не опинялася в такій недозволеній близькості від чоловіка, та ще й настільки чудового!

– Чесно кажучи, заблукала, – відповіла Стася. Язик її трохи заплітався, – цей будинок такий величезний... От тільки одного я не розумію...

– Чого  саме?  –  поцікавився Ладаор і м'яким, ніби   випадковим жестом обійняв її за талію.

У Стасі знову підкосилися ноги, але вже від страшного хвилювання.  

У цю мить вона вперше відчувала ті солодкі незвідані почуття чи то боязкої закоханості, чи то сором'язливої пристрасті, які інші дівчатка відчувають, напевно, років у шістнадцять, а то й раніше.

Та раніше Стася  просто не дозволяла собі відчувати, навіть мріяти не дозволяла, бо боялася ще більшого болю. 

А такі от чоловіки  –  високі, красиві –  її просто напросто лякали.

– Адже це всього лише будинок, а не палац. Звісно, величезний, але все ж таки будинок, та ще й із таким сучасним дизайном... А тебе всі чомусь називають королем! – тихо промовила Стася, намагаючись відсунутися від його тепла і не в силах цього зробити – аж надто привабливим воно було.

– Ми подумали, що так тобі буде простіше, – усміхнувся Ладаор, – але якщо ти побажаєш опинитися в палаці, то ти там опинишся, обіцяю!  А тепер ходімо, проведу до твоєї кімнати.  Велхвій чекає, щоб дати тобі необхідні знання.