Розділ 7.1

Човен наблизився, застиг на прибережних хвилях.  Закарлючка виявилася грубо вирізаною з дерева спіраллю в три витки.

Човнар – дуже старий чоловік, з неохайними пасмами бороди, маленькими червоними очима і тріснутою нижньою губою, грізно подивився на Стасю з-під сивих кошлатих брів:

–  Ти потривожила мене в позаурочний час! Хто ти така?

І вона машинально відповіла, як звикла відповідати на такі запитання: 

– Найденко Настасья... Настасья... .

Їй чомусь здалося, що цей моторошний старець у рваних лахміттях, крізь які просвічувало голе, неприємного жовтуватого відтінку тіло, та в якійсь подобі бандани на голові, має  повне право ставити  питання.

Він скривив губи, від чого його обличчя стало ще потворнішим, вихопив з-за пазухи аркуш паперу у клітинку й уважно в нього вдивився. 

– Такого імені в списку немає. А мій наступний клієнт прибуде тільки  опівночі... З ким ти домовлялася про переправу? 

І тут до Стасі дійшло  –  немов блискавка блиснула в її свідомості.

Звісно, не зовсім таку, але невиразно  схожу картинку вона бачила в книжці, що дивом завалялася в убогій бібліотеці дитячого будинку: річка, поле з дивними квітами і похмура постать у капюшоні та з веслом. Щоправда там на носі човна, замість закарлючки  висів  допотопний ліхтар.

Стася тоді тримала цю книжку у себе до останнього, потім повернула, а коли вирішила знову взяти, то книжка вже кудись зникла з бібліотеки.  Міфи та легенди Стародавньої Греції – так вона називалася. 

– Ви Харон? –   тремтячи, запитала Стася.

Вона чудово пам'ятала всі ці дивовижні імена, тому що деякі легенди ледь не напам'ять вивчила – так вони її вразили.

– Як ти сказала? –  примружився човнар.

– Харон... перевізник через... річку... цю... Стікс...

Стасі не вистачало повітря, і раптом разом заболіло все: ноги, серце, хребет. Навіть не страх стискав душу, а якийсь жах, якому й імені немає. 

– А це... підземне царство Аїда?

Ймовірний Харон зім'яв листок і кинув його у воду. Той спалахнув синюватим світлом і пропав. Не потонув, не згорів, а  саме пропав.

– Досить морочити мені голову! Ти, звісно, вже ніби як однією ногою в тумані переходу, але твоя кров усе ще гаряча... Якщо бажаєш потрапити на той бік, спершу помри, як годиться! 

–  Але я не зовсім... – Стася все ще не могла осмислити, усвідомити, що відбувається.

– Хабарів  не беру! – злісно й різко відповів він, –  У нас усе строго за списком... А якщо ти ще не зовсім мертва, то будь добра, чекай своєї черги. І запам'ятай – я не кожного пускаю човен! Це тобі – не прогулянковий катер...

– Ні, я не померла... Точніше, я навіть не знаю, жива я чи мертва, – нарешті зуміла виразно промовити дівчина, – Це, мабуть, якась дурна помилка… Мені потрібно повернутися, піднятися вгору! 

Біль у спині наростав, важко пульсував, ставав усе нестерпнішим...

"Невже все спочатку? – зі смертельним тугою подумала Стася, – Ось і кінець чудової казки... Зараз прокинуся –  і знову лікарня, страх, безнадійність... Я цього більше не витримаю!"

Ймовірний Харон втупився на неї так, що підігнулися коліна – від жаху і від слабкості, а щиколотки стали хиткими наче вода і нестійкими – такими, як колись.

– Становище  доволі серйозне й невизначене, –  сказав він, смикаючи себе за  подрану  бороду, – Жива душа на межі переходу.   І не бачу шляху, яким ти пройшла, щоб потрапити сюди... Треба відправити тебе до Господаря.  Нехай він розбирається. 

– Ні, будь ласка, допоможіть мені знайти дорогу назад! Там... Велхвій Адаманович... лікар... некромант і тітка Дівіна! –   почала благати Стася.

Згадка  про якогось Господаря почулася настільки зловісною ознакою, що Стася ледь не зомліла.

Насилу переставляючи ноги, вона відступила назад.  І гострий біль починав розповзатися в грудях наче крижана в'язка рідина...

– Ще чого! – пробурчав човнар, – сюди ніхто просто так не потрапляє, і вийти без дозволу Господаря теж не можна...

Закарлючка  на носі човна раптом ожила, розпрямилася миттєво, наче до упору стиснута пружина або змія, що нападає на свою здобич, і метнулася до Стасі.

Та  нічого й зрозуміти не встигла. Тугі могутні кільця щільно стиснули її тіло і повернулися назад, звернувшись   так само, як і було. 

Дівчинка опинилася замкненою у спіралі на носі човна, вниз головою. Руки й ноги не слухалися її, свідомість каламутилася до нудоти.

– Незручно, знаю, але інакше –  ніяк! – байдуже промовив човнар, – ступити  за межу берега має право тільки безтілесна душа... Такі вже закони і правила...

І човен повільно рушив уперед. 

Негучні глухі сплески весла об воду звучали зараз у вухах  наче громові розкати.  

Що з нею тепер буде? Незважаючи на біль і нудоту, на провали свідомості, думки в її голові звучали дивовижно ясно.

Адже і Адамантович, і тітонька говорили про якісь випробування... То може, це вони і є?  Але вони обіцяли, що спершу пояснять їй, у чому ті випробування полягають, і який сенс несуть...