Розділ 1.1

Краєвид із лікарняної палати, звісно, не дуже вражаючий: багаторічне будівництво, недобудований новий корпус: гори піску, бите каміння, зрубані дерева і навіки застиглий, наче врослий у землю, екскаватор із безвільно похиленим ковшем...

Та тільки краще вже такий вид, ніж пофарбовані в блідо-жовтий колір лікарняні стіни.

Але якщо зняти окуляри, то картинка розпливається і можна уявити, що там не будівництво зовсім, а руїни якогось старовинного замку. Звичайно ж, казкового... Екскаватор – зачарований велетень, що притулився до землі, і якщо його розчаклувати, то він, напевно, виконає найзаповітніше бажання...

Добре ще, що ліжко біля самого вікна і не потрібно шкандибати через усю палату на милицях.  А можна просто підтягнутися вище, тримаючись за хистку  дерев'яну спинку, і сяк-так вмоститися на облупленому підвіконні.

Майже не працюють ноги нижче колін, а так – нічого...

Вона привалилася щокою до нагрітого скла і прикрила очі. Скоро літо...  

Сторона   південна, тому сонце світить майже цілий день. Але зараз ранок і промені тільки-тільки підбираються до цього боку будівлі, облизуючи  жадібними золотистими язиками скло. Яке ж воно брудне із зовнішнього боку!

Його б відкрити та вимити гарненько, але не можна. Суворо заборонено лікарняними правилами...

Палата велика, на шість осіб, і єдине місце, де можна побути наодинці з думками – вікно з видом на будівництво чи на зачарований замок – залежить від точки зору.

–  Найденко Стася! До кабінету лікаря!

Молоденька медсестра задумливо постояла в дверях, а потім зайшла в палату.

– Тобі допомогти? – запитала  невдоволено.

Їй не подобалося, що дівчина, незважаючи на попередження, часто порушує лікарняні правила, а потім за це медсестер сварять, мовляв, вони зовсім не стежать за пацієнтами.

Такі вільні посиденьки на підвіконні, звісно, не заборонені, але й не заохочуються.

– Ні,  сама впораюсь...

Спершись однією рукою в перемичку милиці, а другою – в підвіконня, Стася поставила ноги на підлогу і притримала долонею тремтяче коліно.

– На жаль, одне крісло-каталка в сусідній палаті, там важку пацієнтку привезли, – стурбовано проговорила медсестра, – а друге... 

–  Нічого, я дійду...

Іти не так уже й далеко. Кабінет лікаря в сусідньому коридорі за поворотом.

Стася різким видихом віддула темне пасмо, що впало на обличчя, і міцніше стиснула долонями перемички. 

Решта мешканців палати: дві жінки років п'ятдесяти і одна, молодша, з цікавістю простежили за тим, як зовсім молоденька дівчина, стукаючи милицями, ледве шкандибає до виходу.

До милиць Стася так і не звикла. Вона почала користуватися ними не дуже давно, лише рік тому, коли загострилася її травма хребта і  стали  відмовляти ноги нижче колін.   Вони й раніше тримали її не цілком стійко.

Але дівчина змирилася. Те, що вона  дожила  майже до вісімнадцяти років, деякі лікарі й зовсім вважали дивом. 

Порок  серця виявили, коли Стасі виповнилося п'ятнадцять. 

А до цього хвороби ніби як і не було. Траплялися іноді короткочасні болі в грудях, але вона не особливо звертала на них уваги, тому що життя її й без того важке.  

Лікарі дійшли висновку, що хвороба, найімовірніше, протікала в прихованій формі, а інакше – ніяк не пояснити.

А  до  того ж  ще  і зір почав  падати. Усі неприємності, як на лихо,   наче  ті шишки повалилися на голову.

– У нас новий доктор, – попередила медсестра, терпляче крокуючи слідом за дівчиною, – сьогодні перший день вийшов на роботу. Кажуть, дуже досвідчений... 

Звісно, у медсестри були й інші справи, та вона побоювалася, що Стася може втратити рівновагу і впасти, а цього ніяк не можна   допустити. Нехай у них і не елітна лікарня і грошей завжди бракує, але про пацієнтів вони намагаються піклуватися в міру сил і можливостей.

– Новий? А  куди  Олег Миколайович подівся?

–  Поїхав.  Сімейні  справи  у нього, чи що…  І коли повернеться – теж невідомо, – якось приречено відповіла медсестра.

Стася зітхнула. Олег Миколайович знав про неї все, а цей новий... Напевно, почне розпитувати. Адже в картці написано, що пацієнтці потрібна допомога психолога. 

Свого психолога в лікарні зроду не було.

Один раз на тиждень, за запитом лікаря, запрошують фахівця із міського медичного центру для таких пацієнтів, які вже прописалися в лікарні.

Стася й сам тут  з кінця березня під наглядом перебуває... 

Медсестра постукала у двері кабінету, прочинила їх:

–  Найденко Стася.

–  Нехай заходить, –  пролунав зсередини тихий, м'який голос.

Медсестра ширше відчинила двері, щоб дівчина змогла вільно   прокульгати  до кабінету, і пішла у своїх справах. Хворих багато, а персоналу завжди не вистачає.

Лікар піднявся з-за столу і широким жестом запросив Стасю сісти на старенький шкіряний диван, що стояв біля стіни.