Перша правда

Наступного ранку Оля прокинулася з дивним відчуттям тривоги і водночас хвилювання. Вона знала, що сьогодні буде щось інше — щось, що змінить їхні стосунки з Славою назавжди. Її думки постійно поверталися до того моменту, коли він врятував її від небезпечного випадку у коридорі. Серце все ще калатало при згадці про його руку на її лікті, про його серйозний погляд, коли він став між нею та старшокласниками.

У школі все здавалося звичайним: дзвоник, галасливі перерви, сміх однокласників. Але коли вона зайшла у свій клас і побачила Славу, її серце здригнулося. Він стояв біля дошки, притулившись плечем, і дивився прямо на неї. Його погляд був незвичним — теплим і водночас серйозним.

Під час перерви він покликав її до себе. Її серце забилося швидше, і руки трохи тремтіли.

— Оля… — почав він, ніби підбираючи слова. — Мені потрібно сказати тобі правду.

Вона відчула легкий тремтіння у грудях. Правда від Слави завжди означала щось серйозне. Її розум намагався підготуватися до чогось поганого, але серце хотіло чути зовсім інше.

— Я… — він зробив паузу, і здавалось, що кожна секунда тягнеться нескінченно. — Я думав, що ненавиджу тебе. Я завжди так вважав. Іноді навіть мені здавалося, що це справжня ненависть… але тепер я розумію, що помилявся.

Оля мовчала. Її погляд упав на його руки, які він нервово стискав. Вона відчула хвилю дивного тепла і страху одночасно.

— Я не знаю, що відчуваю… — промовила вона тихо, ледве чутно, але Слава підняв голову і уважно подивився на неї.

— Я хочу спробувати зрозуміти це разом з тобою, — сказав він. — Бо коли я поруч, я відчуваю… щось, чого раніше не відчував.

Слова зависли у повітрі. Оля відчула, що її серце б’ється швидше, а думки плутаються. Вона боялася цього почуття, але водночас відчувала, що не може його ігнорувати.

Вони стояли у коридорі, дивлячись один на одного, і ніщо інше не існувало навколо. Але школа, з її шумом і подіями, нагадала, що реальність чекатиме на них попереду.

Після уроків Слава запропонував пройтися. Вони вийшли на вулицю, і почався легкий дощ. Краплі падали на їхні плечі, на волосся, а вітер ледь розвівав їхні волосся. Вони йшли мовчки, інколи їхні руки випадково торкалися, і це викликало у Олі дивне хвилювання.

— Тобі не страшно? — запитав він тихо.

— Трохи… — відповіла вона, намагаючись не показати, що відчуває щось більше, ніж страх.

— Мені теж трохи страшно, — зізнався Слава. — Але разом нам легше.

Вона подивилася на нього і вперше помітила у його очах не просто самовпевненість, а щирість. Їхні погляди зустрілися, і цей момент здався Олі вічністю.

Але раптово із-за рогу коридору з’явився один із старших учнів, який постійно намагався їх розділити. Він глузливо сміявся і намагався підштовхнути Олю, щоб спровокувати сварку. Слава миттєво постав між ними, його погляд став холодним, як лід.

— Відстань від неї, — сказав він тихо, але у його голосі звучала безкомпромісна загроза.

Старшокласник здригнувся, розуміючи, що не зможе протистояти йому. Оля відчула змішання страху і вдячності. Її серце билося швидше, і вона зрозуміла: Слава не тільки її ворог і суперник, він її захисник. І це відчуття було сильніше за будь-яку ворожнечу, яку вони мали раніше.

На вечірній дорозі додому Оля відчувала, що її життя змінюється. Попереду чекало багато випробувань, але тепер у неї з’явилася надія. Вона вже не могла уявити себе без його присутності, без того тепла і турботи, яке він випадково дарував їй.