Таємниці коридорів

Після уроків Оля залишилася в школі, щоб закінчити домашнє завдання. Вона завжди любила цей час — порожній клас, тиша, запах паперу і фарби з книг, ніби школа зупинялася, і вона могла дихати спокійно. Але сьогодні відчуття спокою не прийшло.

Її нерви були напружені: думки про Славу не давали спокою. Вона відчувала, що щось змінюється, і боялася це визнавати. Коли вона підняла голову, то помітила його у дверях — він стояв на порозі, спостерігаючи.

— Ти знову залишилася після уроків? — запитав він, підходячи ближче, його голос тихий, але чіткий.

— Мені потрібно закінчити завдання, — відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання.

— Можливо, я можу допомогти? — промовив він, сідаючи поруч.

Їхня близькість відчувалася надто сильно. Кожен рух, кожен погляд відлунював у грудях Олі, і їй ставало важко дихати. Вона намагалася зосередитися на завданні, але його присутність постійно відволікала її.

Він уважно пояснював складні моменти, іноді нахиляючись, щоб показати, і їхні руки випадково стикалися. Кожен дотик викликав у Олі хвилю емоцій, яку вона ще не могла зрозуміти. Її серце калатало, а думки плуталися між ненавистю, роздратуванням і дивним теплом, яке вона відчувала поруч із ним.

Раптом до класу заглянув один із старших хлопців, який часто підколював Олю. Він сміявся, намагаючись спровокувати її, і скидав легкі жарти про Славу. Оля відчула, як її серце стиснулося від роздратування, але Слава миттєво встав між ними, його погляд став холодним і загрозливим.

— Відстань від неї, — промовив він тихо, але його голос звучав так, що жоден сміх не міг його перебити.

Оля відчула дивне змішання страху і вдячності. Вона зрозуміла, що починає довіряти йому. І це було страшніше, ніж будь-яка сварка, яку вони мали раніше.

Після інциденту вони залишилися сидіти поруч, мовчки. В коридорі залишалося тихо, лише чути легкий шелест паперу та звук віддаленого дзвінка. Слава спостерігав за Олею з обережною уважністю, а вона, у свою чергу, відчувала дивну близькість. Її думки плуталися: він завжди був ворогом, але тепер він її захисник, її опора в порожньому класі.

— Ти завжди так захищаєш людей? — тихо запитала вона.

— Лише тих, хто мені важливий, — промовив він. Його погляд був серйозним, майже ніжним, і Оля відчула, як серце стискається від хвилювання.

Вони сиділи разом, мовчки, і сонце почало ховатися за вікнами. В повітрі витала невидима напруга — тепер вона була іншою: теплішою, ніж просто ворожнеча. І Оля зрозуміла, що це не просто дружба. Це щось більше. І водночас небезпечне, адже вони обидва ще не знали, куди заведе їхня взаємна близькість.

На виході зі школи вони вийшли під дощ. Краплі падали на їхні плечі і обличчя, але жоден не відходив. Вона відчула, як його рука випадково торкається її ліктя, і це здригнуло її.

— Тобі не холодно? — запитав він.

— Трохи… — відповіла вона, намагаючись не показати, що відчуває щось більше.

Слава уважно подивився на неї, і на мить їй здалося, що він читає її думки. Вони йшли разом під дощем, і ніщо не могло зруйнувати цю дивну тишу між ними.

Та Оля відчувала, що це тільки початок. Попереду їх чекають інтриги, нові конфлікти та випробування їхніх почуттів. І вона відчула легкий страх: цей шлях буде складним, але вона вже не могла відірватися від нього.