Перший день "НЕНАВИСТІ"

Оля завжди ненавиділа понеділок. Особливо після довгих вихідних, коли прокидаєшся занадто рано, шоб йти до школи, де на тебе чекають ті самі обличчя, ті самі уроки і ті самі дрібні катастрофи, які роблять навчання справжнім пеклом.

Сьогоднішній понеділок не обіцяв нічого доброго. Як тільки Оля зайшла в клас, вона відчула знайоме роздратування - Слава вже сидів у першому ряду, нахилившись над зошитом, і усміхався своїм звичайним, занадто впевненим способом 

— Оля, ти знову не готова до уроку? — кинув він через парту, і його голос пронизав клас, викликаючи сміх кількох однокласників.
— Може, ти спробуєш менше втручатися у моє життя? — відрізала вона, не піднімаючи очей.

Їхня “війна” тривала вже більше року. З першого дня знайомства вони не могли знайти спільної мови: вона вважала його самовпевненим і нахабним, а він — що вона занадто серйозна і дивна. Щоразу, коли їхні погляди перетиналися, відчувалося електричне напруження — нестерпне й одночасно цікавезне.

Сьогодні Оля сиділа за своєю партою і намагалася ігнорувати його, але це виявилося неможливим. Слава постійно кидив на неї погляди, і кожен з них змушував серце битися швидше. Їй це не подобалося. Зовсім.

На перерві Оля намагалася сховатися у шкільній бібліотеці, але Слава знову її знайшов.
— Ти знову ховаєшся? — запитав він, спираючись на двері, які вона ледь встигла відчинити.
— Може, просто люблю тишу? — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій.
— Тиша тобі допомагає від мене? — він нахмурився, але в його голосі прозирала легка усмішка.

Оля відчула, як її щоки трохи палають. Вона швидко зосередилася на книзі перед собою, але не могла не відчувати, що його присутність поряд… дратує і одночасно хвилює.

Після уроків вони знову зустрілися у коридорі. Слава підняв руку:
— Чекай.

Оля хотіла проігнорувати, але щось у його погляді змусило зупинитися. Він виглядав серйозним, і в його очах було щось нове — не його звична самовпевненість, а щось глибше.

— Ти сьогодні добре впоралася на уроці, — сказав він, трохи розгублено. — Я мав би сказати раніше, але…

Він замовк, ніби не знаходячи слів.

— Дякую, — відповіла Оля тихо, і серце її трохи стиснулося. Вперше за довгий час Слава виглядав справжнім, а не просто старшокласником, що любить показувати свою перевагу.

В цей момент з класу вибіг один із молодших учнів, сповістивши про нову чутку: «Слава нібито допоміг старшій школярці на уроці хімії!» — і цей слух миттєво облетів коридори. Одні захоплено обговорювали його, інші — з подивом, але Оля відчула дивне тепло від цього повідомлення.

— Ти не повинен був цього робити, — пробурмотіла вона, намагаючись не показати, що їй це приємно.
— Може, не завжди варто робити те, що очікують від тебе інші? — усміхнувся він.

І на мить вони зупинилися посеред коридору, дивлячись один на одного. Напруження, яке зазвичай закінчувалося словесними перепалками, цього разу тримало в собі щось нове — відчуття, що між ними може з’явитися щось більше, ніж просто ворожнеча.

Але школа — школа, і реальність швидко повернула їх у звичний ритм. Дзвінок змусив розбігтися учнів по класах, і Оля пішла далі, відчуваючи дивне суміш хвилювання та страху.

Вона ще не знала, що цей день стане початком історії, яка змінить усе: ненависть перетвориться на щось інше, а світ, який вона знала, — більше не буде колишнім.