Акт 3. Ти підеш зі мною на побачення?

Другий раз... Я вдруге, ганебно втекла від Веніела, хоча всією душею була "за" продовження банкету і приємне проведення часу з ним. І це стало моєю помилкою...

Сам біль у серці від розбитого серця не вщухав ще цілих 3 тижні після того випадку.  Я плакала ночами в подушку, шкодуючи себе за свою безвихідь і ті слова, якими його образила, то нескінченно їла солодощі та проклинала себе.  А ще іноді намагалася втопити своє горе у книгах, читаючи їх ночами. Будь-який стан був.

Бачитися нам більше не довелося, адже наскільки можна, на будь-яких конференціях, мене заміняла моя помічниця.  Вона дуже розумна дівчинка, проте не все і якщо все ж таки була потрібна моя присутність, то заздалегідь питала, а чи буде там... Ну через третіх осіб... Загалом, чи буде там Вен.

І коли говорили – так, спокійно йшла, а якщо ні, то доводилося викручуватись як могла. Уникала його.

Того дня, коли ми нарешті "налагодили" свої стосунки, я запам'ятала на все життя.  Це було за 3 тижні після тієї зустрічі на конференції.  Майже рівно, без одного дня.

То був полудень. Повна зала народу в актовій залі Національної Академії Ельторії.  Ведучий оголошує про наступний номер з дуетом дівчат, що співають. Захід був присвячений 500-річчю самої Академії і, звичайно, мене запросили як гостя, хоча була колись студенткою цього закладу.  Навчалася тут, закохувалась і звичайно дружила. Загалом тут пройшла непогана частина мого життя.

Хоча брешу, чому частина?  Вона й досі тут відбувається. Он вона, сидить собі темноволоса і насолоджується безкоштовними видовищем. У-у-у, так і прибила б на місці!

Тим часом концерт продовжувався. Ішли виступи і перед фінальною промовою директора, перед моментом, як він відкрив рота, стався вибух десь зверху. Причому явно не запланований. Потім ще один, і ще... Будівля почала валитися і всіх стали евакуювати.

Стали падати величезні блоки каміння зі стелі, шматки колон... Все стало руйнується.

Спочатку розпочали евакуацію найважливіших гостей, далі студентів і потім вже решти у вигляді батьків з дітьми.  Вена я втратила, як і багатьох... У тому натовпі, який утворився, всі когось втратили. Втрачатися мені було не можна і як не остання особистість в Ельторії стала допомагати вибиратися тим, хто залишився.

– Пані!  Ходімо!  Тут дуже небезпечно! –  Моя помічниця хотіла теж вивести мене, проте в силу малого досвіду (нещодавно працює у мене), ще не знала який у мене жахливий характер. Яка я уперта часом буваю... Особливо, у такі складні ситуації.
– Ні, я повинна допомогти іншим, а ти біжи швидше... – наказала їй, а сама побачивши, що ось-ось на маленьку дівчинку впаде частина стелі, кинулася до неї, залишивши помічницю позаду. По дорозі утворила собі щит від дрібного каміння і в пару великих кроків досягла маленької дитини, років 3-х, взявши її на руки.  Стеля до цього моменту почала падати і я з усіх ніг почала бігти куди очі дивляться.

Я дуже боялася, що стеля на нас впаде і ми... Ми не встигнемо вибратися.  З дитиною. І ніякий щит не допоможе. А начарувати, щоб камені завмерли, тим самим зупинивши каменепад, просто фізично не встигну. Однак цього не довелося нічого робити... Ні вмирати, ні чаклувати. Минуло кілька секунді, почувся знайомий голос, правда трохи низький, ніби йому складно говорити і невдоволений:
– Біжіть... Айлі... Поверни дівчинку мамі... Вона на вулиці... – Обернувшись, я побачила Вена, що тримав над нами каміння тією самою "сіткою", яку теж могла начарувати. 
– Швидко!  –  Він помітив мій шок і крикнув на нас. Довелося поспішити, адже йому було дуже важко, і бігти надвір з усіх ніг.

Опинившись через пару секунд на вулиці, я на мить розгубилася від такої кількості ельфів. Так... Де її мама?
Шукати не довелося.  Довго, принаймні...
– Мамо! Мамо!  - заверещала мала, побачивши маму і захотіла вириватися з моїх рук.
– Шеллі!  - пролунав жінки і я, відпустивши дитину, побачила найпрекраснішу картину на світі. Картину возз'єднання матері та дитини.  – Ох, маленька моя радість, я так хвилювалася про тебе... Спасибі вам велике. – я кивнула і обернулася до будівлі, яка безслідно зруйнувалася.  Причини, звичайно, потім встановили, проте це не змінює факту, що тепер... Частину академії доведеться перебудовувати.

Стоп.  А де Вен?  Вен?  Веніел!  Він же... Він там, під руїнами!
– Айлі, я тут... – хмикнув Веніел, опинившись за моєю спиною і в одну мить розгорнув мене до себе. –  Але скажи мені, моя солодка, на милість, Якого чорта ти полізла під камінь без сітки?!  ТИ Ж ЧАКЛУНКА! МОГЛА Б І НЕ ЛЕЗТИ НА НАРОДЖЕН... –  Ну от... Знову репетує. Ще не одружені, а вже кричить на мене. Я не потерплю у себе в будинку такої поведінки!

Що за несправедливість?.. І за що кричить?  За те, що я дитину врятувала! –  О ні, люба, це не несправедливість, а карма.  Твоя особиста та довічна...
–  Я... Я... –  почала я тремтячим голосом, а потім зрозуміла, що небезпека вже позаду і... І взагалі, пора б і свою честь відстояти.  Все ж таки я не без мови народилася. – А якого взагалі демона ти кричиш на мене?!  Я взагалі рятувала дитину на відміну від тебе!  А де ти був?  Явно десь прохолоджувався з якоюсь черговою світлою ельфійкою...
– О, та ти ревнуєш... АйлІ... Я думав тобі чужі такі почуття. Ти ж у нас "правильна", правда?  З кожними темними ельфами не зустрічаєшся...
– Ти... Та ти... Я такого не казала!Зустрічаюся!  Але рідко!  І взагалі... Чи мало, що я там тобі тоді говорила... – як цей гад, взагалі сміє з мене так насміхатися.  Виводить із себе, змушуючи зізнаватись у тому... У чому я визнаватись, навіть самій собі, категорично не хочу. Гад, одним словом!
– О!  Отже, ти визнаєш, що я тобі не байдужий?  – Уточнив гаденьким голосом Редерріні, явно посміхаючись. – І все те, що ти тоді мені наговорила була не правда ... Брехня... І значить... Я мав рацію. Я тобі подобаюся. Це так незвично.
– Я.... Я-а-а... – почала, не знаючи як сказати йому хоч щось виразне, а потім зрозуміла, що можу не говорити і гаркнула на нього. –  Пішов до біса! – світлим теж можно лаятись. Іноді. А із темними, здається, завжди можна.