Акт 2. Папери та чому вони завжди зайві

З того моменту, коли я ганебно втекла після того, що сталося між нами... Ну... Того дивного тяжіння, минуло більше тижня.

Ми не бачилися тиждень.  І каюся, я хотіла б не бачитися ще стільки ж, проте доля (Злодійка така!), так і хоче кінця всесвіту.  Хоче нас зіткнути.

Наступного разу ми побачилися на одному із засідань Глав наших Королівств.  Обговорення торгових шляхів. Адже як тільки ми отримали перемир'я, нам і Темним відповідно стали доступні нові можливості по доставці різних вантажів.  Раніше нам доводилося дуже викручуватися, обходити іншими шляхами цю країну, проте тепер нам доступно багато.  І цим багатьом ми вирішили негайно скористатися.

Спочатку все йшло добре.  Обговорення було спокійним, потім Глави вирішили піти для обговорення ще якихось деталей, після закінчення "офіційного" засідання.  Я теж хотіла б піти.  З радістю, та ось тільки...
– Айлі, стривай, –  поруч, як не до речі, намалювався Вен і мені довелося зібрати всю свою волю в кулак, і розвернутися до нього.
– Так, Ве... Кхм... Лерд Редерріні? – гордо підняла підборіддя я і подивилась на нього.
– Айлі... Я… Хотів вибачитись за бал.  За те, що... Ну, ти сама знаєш.  Мені шкода.  Я не хотів тебе образити чи зачепити. Просто ти... Тоді... Той момент.  Я подумав, що між нами щось промайнуло і... – він був серйозний.  Але з цим одночасно і так злегка розгублений. Немов хлопчисько на першому побаченні. Сором'язливий, незграбний і безглуздий, але шалено милий.  Так і Вен. За всієї своєї сексуальності, привабливості зараз так зараз виглядав.  Милим та безглуздим.
- Вибачення прийнято, але ти помиляєшся.  Ні. Між нами нічого не промайнуло. Ти помилився.  Я... Нічого не відчуваю до тебе.  Зовсім. – брехала. Ніколи в житті я так багато не брехала. Але робила це так віртуозно, що сама повірила, але... Ні. Я відчула тоді, як і Вен, що поміж нами можуть бути почуття. Сильні, взаємні. Але злякалася... Нових відчуттів, емоцій.  Заборонених, дивних, але приємних.

Я відповіла б на поцілунок тоді. Тисячу разів "так", але боюся обпектися. Як багато хто обпалюється про "любов".  Думаючи, що це вона, але ні... Це лише емоційна залежність. Багато хто плутає ці поняття.

Не можу  Ні. Поміж нами прірва... Тому не може бути нічого. Ми вороги, і будемо ними!

–  Ти брешеш, Айлі, – раптово промовив чоловік і відразу ж змінився в обличчі.  Та й у іншому, щодо аури, теж. Постава випросталася і він зробив крок до мене.  Вона стала темнішою, але з відтінками червоного. Червоний, я навіть сказала б. – Ти брешеш зараз. З того, що ти сказала – немає жодного слова правди.

Я здивувалася. Як він зрозумів? Навіщо це каже?

– Н-не наближайся до мене, Вен, – голос тремтів, а серце билося як при сильному бігу. І боліло. Дуже боліло.
– А то що? – очі ельфа набули відтінку ночі.  З фіолетових, у чорний.  Немов сама Безодня.
– А то… – я сама не розуміла, як починаю йти назад.  Відступити. І до столу, за мною, біля стіни з паперами, залишалося не дуже багато... Два кроки і все, вперлася в нього стегном.
–Спалиш мене? Втопиш? Що? – Задавав уточнюючі питання цей ... Гад. І скориставшись моєю розгубленістю посадив мене на стіл в одну мить, і підняв мої руки до верху, стиснувши обидві у своїй великій руці.  Друга ж, погладила мене по щоці. Ніжно так...
 

"О Боги! Що він творить?! Розпуста! Ні. ... Час припиняти ... Треба ..." – промайнуло нервове у мене на затворах свідомості, але друга моя частина, кричала, що б я нічого не робила.  Залишила все як є.

Те, як він гладить ніжно мою щоку. Як дихає на мене своїм гарячим подихом.  І взагалі, перебуває дуже близько. Навіть ближче ніж дозволяє етикет ельфів (світлих, на хвилиночку), адже темні іноді (завжди), начхати на нього хотіли.
– Я… – гулко ковтнувши, розумію, що настав час закінчувати цю виставу.  Час, інакше все зайде надто далеко. – Я хочу піти.  Прямо зараз.  Відпусти мене, Вен.

Говорю чітко, щоб він зрозумів з першого разу.

– Чому?.. – тільки й спитав чоловік, дивлячись мені в очі.  - Це все тому, що я темний?  ТАК?!  ВІДПОВІДАЙ МЕНІ, АЙЛІ!  – його голос став гучнішим, а очі, які були темніші за безодню, стали в одну мить червоними. Усього на мить, а потім знову згасли, ставши чорними.

– Так.  – Не довго думаючи відповіла йому.  Навіщо?  Захотіла. Просто захотіла закінчити наші стосунки тут і зараз. Ми не можемо бути разом. І не будемо. Ми вороги, хоч перемир'я вже настало. Я це розумію... Але я не можу бути з ним. Просто не можу.  Хоча він мені дуже подобається, але зізнатися, навіть собі в цьому - нереально.

– Зрозуміло... Тепер я зрозумів, що тоді помилився... Вибач. – його голос почав звучати тихіше. Набагато тихіше. Великі руки відпустили мої, а погляд поник, уп'явшись у підлогу і я, скориставшись моментом, сповзла відразу зі столу з документами.

Швидким, мало не бігом, вирушила до виходу, але перед тим як піти, все ж таки вирішила йому відповісти на його слова:
– Так, ти помилився... – І пішла звідти.