Глава 26

♥

– Доброго дня, Іван Петрович!
– Аделіночко, привіт! – привітався ректор, обіймаючи мене. – Давно тебе не бачив.
– Так, мене досить довго тут не було, встигла навіть засумувати за цими стінами.
– Як ти? – запитав чоловік. Він товаришував з моїм батьком, тому добре ставиться до мене.
– Все добре, дякую. Ви як? Як Ірина Михайлівна?
– Ох, ти ж знаєш ту жінку. Від плити не відходить.
– Та це й не дивно, – посміхнулася я.
– Так, але все ж таки ти сюди за чимось прийшла. Я готовий тебе вислухати.
– Я хочу забрати документи. Ви ж розумієте, що навчатися більше не можу, тимпаче я тут не була вже понад три роки. Лише завдяки вам, я ще тут.
– Нічого не маю проти, це твій вибір, – чоловік накрив мої руки своїми долонями та сказав:
– Твій батько тобою пишається...
– Я вірю, – похапцем витерла сльозу та обійняла чоловіка. Підписавши всі необхідні документи, я вирішила поїхати до батька. Припаркувавши машину біля цвинтаря, пішла до могили.
– Тату... Вибач, що без квітів, – обережно присіла на лавку, що стояла поруч та не стримавши сліз, почала плакати. – У нас все добре. Мама нарешті почала посміхатись... Твоя ще така маленька Мія найшла своє кохання та хоче одружутися, – усміхнулася. – Ти б зараз насварив її та заборонив виходити з дому, проте певно так повинно було статися. Найбільшу підтримку вона знайшла саме у цьому юнакові й ми підтримаємо її в будь-якому рішенні. Нік повернувся до Анжели, але про мене не забуває ні на хвилину. Коли не приходить додому, вибачається й завжди запитує про мій стан... Тату, ти виховував найкращого у світі чоловіка. Я без нього певно лежала б поруч з тобою, – на цих словах я безсило сіла на холодну землю поруч з могилою та ще дужче почала плакати. – Я тримаюся як можу. Завтра знову подорослішаю на рік. Шкода, що тебе вже не буде поруч у цей день. Мене супроводжуватиме Кріс. Сьогодні я прийняла рішення від якого моє життя можливо зміниться. Не знаю чи воно правильне, але ти б мене підтримав у будь-якому випадку. Я хочу бути з ним, попри все. Кажуть від ненависті до кохання один крок, мабуть, мудрі люди це говорили. Я готова його пробачити, тому що так хочу я, тому що так хотів ти... – посидівши ще хвилин двадцять, я розповідала тату про свої плани на майбутнє, а потім поцілувавши татове фото на пам'ятнику, пішла геть.
– Кріс? – здивовано подивилася на хлопця, який стояв біля моєї машини.
– Їдьмо подивимося на нічне місто?
– Їдьмо, – обійми хлопця заспокоювали. Без жодних слів він взяв мене за руку та повів до машини. Легенький вітер давав змогу дихати на повні груди, а лапатий сніжок робив це місто й час бездоганно казковим.
– Вже завтра тобі буде 22, – порушив тишу Адамс.
– Я знаю, але не хочу думати про це. Чому час так швидко біжить? Чому не зупиняється? Чому не забирає всіх проблем? Я так хочу побути ще дитиною, хочу не думати про щось важливе. Хочу мріяти про щасливу сім'ю, яка буде жити за містечком біля самісінького моря. Хочу з посмішкою прикрашати ялинку на новий рік. Чекати люблячого чоловіка з роботи, щоб разом повечеряти та заснути в солодких обіймах, – щирі сльози покотилися по моїх щоках. Я обернулася до хлопця, який уважно мене слухав. – Кріс, що б там не було, але я завжди буду пам'ятати те болісне минуле. Можливо, я його відпустила, але пам'ять не зітреш і ти сам це прекрасно розумієщ, – сумні очі подивилися на мене, а сильні руки обійняли.
– Я не хочу підіймати цю тему. Поїдьмо додому та ляжемо спати. Завтра важкий день, тому нам потрібні сили.
– Ти правий.
Прокинувши в хорошому настрої, я хотіла підійматися з ліжка, але Адамс який лежав поруч, не дав мені цього зробити.
– Адо, ну чому так рано? Давай ще трішки полежимо, – хлопець безцеремонно згріб мене у свої обійми й міцно обійняв, змушуючи мене сміятися. – Ти посміхаєшся? – Адамс перевернув мене на спину та заглянув недовірливо в очі.
– Я можу заплакати, якщо хочеш.
– Не потрібно, – закотивши очі, хотіла піддатися сну, але моя сестра не дуже хотіла, щоб я спала.
– Я не зрозуміла, чому ще спимо? Підйом, сестро! – Мія стягнула з ліжка покривало й побачила, що я не одна та ще й не дуже то одягнена. – О Боже! Я не хотіла чесно. Не знала, що ти... ви тут двоє разом... Боже, що я говорю? Адо, я чекаю тебе внизу, – Мія вибігла з кімнати, а я голосно засміялася.
– Я завжди думав, що твоя сестра не з цієї планети, мабуть, так і є.
– Мія ще той кадр, але потрібно вставати.
– Ти йди, а я ще полежу.
– Ей, це не законно, – легенько вдарила хлопця по його грудях.
– Законно, давай йди вже, – Кріс виштовхнув мене з ліжка, а сам вкутався в ковдру та солодко ліг спати. Після двадцяти хвилин збирань, я все-таки вийшла до сестри.
– Адо, ти могла попередити, що ти не одна!?
– Як? Повісити табличку на дверях, «Я не одна»? Може ти хоч зараз зрозумієш, що не можна заходити в кімнату без стуку.
– Ой, запитала на дурну голову. Поїхали вже до салону, а то гості скоро почнуть збиратися, а ти ще схожа на...
– На кого?
– На найчарівнішу сестру у світі.
– Поїхали.
Минуло декілька годин і я готова. Така красива, тендітна, а головне доросла дівчина... Випрямлене волосся, чорна довжелезна сукня, темний макіяж, туфлі на високому каблучку та золоті аксесуари.
– Багата дівчинка, – сказала я зображенню в дзеркалі та посміхнулася.
– Ну що? Ти готова? – засяяла біля мене дивовижна сестра.
– Звичайно!
День народження повинен бути в колі моєї сім'ї та друзів, але не обійшлося й без журналістів. Здається, така маленька дівчинка, чому журналісти мають бути біля мене? Звичайно компанія зараз вийшла у величезні плюси, тому продажі ростуть, проте не думала, що й біля мене теж будуть журналісти. Зрозуміло, що брат не дозволив їм зайти до середини, тому інтерв'ю було на дворі й не зі мною, а з Ніком. Всередині вже всі були на місті. Такі красиві! Мія зайняла місце з дуже красивим хлопцем та хитро мені посміхнулася. Біля мами сиділа моя бабуся і від цього моя щелепа ледь не відпала.
– Бабусю!
– Донечко, – діло в тому, що моя бабуся живе в Америці, тому я навіть заплакала коли вона мене обіймала. – Не можна плакати в такий день, особливо з таким чоловіком поруч, – бабуся посміхнулася та сіла на своє місце. Я обернулася назад та побачила Кріса, який тепло мені посміхався. Він підійшов ближче й сказав:
– Ти неймовірно красива, – ніжно поцілував в щічку та відсунув мені стілець. Половина вечора пройшла в такій теплій атмосфері, що я дійсно не могла повірити, що це все відбувається зі мною. Раптом з місця піднявся Адамс та жестом показав, щоб я теж піднялася.
– Адо, я не вмію красиво говорити, але ці слова будуть дійсно від душі. Я бачив тебе різною... В першу нашу зустріч ти була такою маленькою й капризною студенткою з бісиками в очах. Потім я бачив не лише бажання вбити мене, а й щось більше. Таке, що ніколи не бачив і не відчував. Бачив тебе закоханою, а ще такою сімейною й турботливою... Потім я все зруйнував і бачив тебе такою, якою ще ніколи не бачив, – хлопець тримав мене за руку, а я плакала такими щирими слізьми. – Я бачив твоє небажання жити, бачив як все наше прекрасне розвалилося в один момент. На поминках твого батька я бачив біль, від якого хотів вбити себе. А потім твій холод... Він як крига – різав моє серце й останню надію. Пізніше, знову бісики, надію, а зараз закоханість. Я тобі обіцяю, що закоханість це останнє, що я побачу у твоїх очах, – земля під ногами провалилася, коли хлопець опустив мою руку і став на одне коліно. – Тому що страждати я більше тобі не дозволю. Адо, ти вийдеш за мене?