Глава 23

♥

Будинок був заповнений незнайомими людьми. У тата було багато друзів і знайомих, тому це й не дивно. Мама з сестрою сиділи на ліжку та оплакували батька, приймаючи співчуття інших. Я та брат стояли біля столу, дивлячись на це все. Поминки минули, залишаючи ще один шрам на душі, якого позбутися неможливо. Боляче думати, що я більше не побачу його суворого погляду та не почую слова підтримки... Перевела свій погляд на маму та побачила, що вона досі не може заспокоїтись. Це не можливо було слухати, тому я вирішила вийти з будинку. Не знаю чи це я така байдужа, чи мама занадто сентиментальна. Вийшовши на вулицю, вирішила пройтися навкруги будинку, аби відволіктись. Діставши цигарки, закурила. Видихаючи дим, відчувала полегшення разом із спустошенням. Цигарки стали частиною мого життя. Вони, як таблетки від неприємних спогадів, які завжди будуть зі мною. Викинувши залишки цигарки, скинула виклив від брата та пішла до батькового кабінету, де вочевидь він мене чекав.
– Що ти хотів? – запитала я, сідаючи на ліжко.
– У понеділок твій перший робочий день. Хочеш цього чи ні, але саме ти очолюєш компанію. Батько хотів, щоб ти зайняла його місце, тому причин відмовлятися від цього не бачу, – брат тримаючи в руках склянку з ромом, присів біля мене. – Я вірю в тебе, Адо! Знай я поруч з тобою завжди. Де б ти не була та щоб ти не робила. Я завжди буду з тобою.
– Дякую тобі за все. Ти дійсно найкращий у світі брат... Вибач мені за...
– Перестань. Не потрібно вибачатися за емоції, які підвладні всім людям, – брат поцілував мене в чоло та піднявся на ноги.
– Я піду, а ти влаштовуйся у своєму кабінеті, – наголосивши на останніх словах, вийшов із кабінету. Дивлячись брату в слід, розуміла наскільки мені буде тяжко без його. Все-таки він не буде все життя зі мною. В його є особисте життя, а в мене своє. З гіркою посмішкою на лиці, піднялася з ліжка. В очах відразу потемніло й дихати стало нічим. Руки почали труситися, а тіло відмовлялось рухатись. Я зустрілася з очима, які принесли мені стільки болю і розчарування. Кріс. За його темно-синіми очима ховалось стільки болю, що хотілося кинутись йому в обійми та забути про минуле. Він хотів підійти, але я відразу витягнула руку перед собою. Він змінився. Очі вже не такі яскраві, щира посмішка, яка дарувала радість – зникла. Подумки я вже пробачила його і готова була бігти в обійми, але гордість дала знати про себе. Я вже не та Ада.
– Адо...
– Йди звідси! – не дозволивши договорити, відразу перебила хлопця.
– Я нікуди не піду, адже нам потрібно поговорити. 
– Ти все сказав своїми вчинками. Як ти взагалі посмів сюди прийти? – крик вирвався з моїх вуст. Я відразу глибоко вдихнула та видихнула. Спокійно, Адо! Спокійно.
– Тобі потрібна підтримка, не відштовхуй мене, будь ласка, – Кріс наблизився до мене.
– Підтримка!? – мимоволі підняла брови до верху та голосно засміялась. – Знаєш коли вона мені була потрібна? Коли ти збрехав мені, коли я задихалась від вічних й нестерпних снів, які переслідували мене щоночі через тебе! Коли мене зґвалтувати й кинули, як останню лярву! Тоді мені потрібна була підтримка, а не зараз! Тато був найріднішою моєю людиною, а я на його поминках сльозинки не пустила. Знаєш чому? Тому що плачу без сліз. В мене закінчились емоції... І ти зараз хочеш мені допомогти? Чим? – я відчула сльози, які от-от мались вирватися на волю й зненавиділа себе ще більше. Тому що зараз в мене з'явилися сльози, а на поминках власного батька не було! Я ненавиджу себе за це.
– Адо, послухай мене. Мені теж не легко. Дай мені шанс вберегти тебе... Врешті-решт нас!
– Кріс, ні. Не потрібно цих марних сподівань. Я вже не дівчинка, а доросла людина яка розуміє, що нічого не буде зі стосунків, які принесли стільки болю.
– Адо, не муч мене й себе, будь ласка. Ти любиш мене, хоч і ненавидиш. Я знаю це і ти теж!
– Не смій! Чуєш, не смій говорити за мене! Мені байдуже на свої почуття, тому що вони приносять лише біль, який залишається на все життя. А людина заради якої весь цей біль був спричинений йде, залишаючи великий шрам не тільки на душі, а й на тілі. Так, у мене були до тебе почуття, але зараз їх немає й ніколи вже не буде. А тепер вийди з мого кабінету й більше не з'являйся в моєму житті! – сказавши все на одному подиху, обернулась та сіла на крісло, яке ніби давало ще більше впевненості.
– Не думай, що я тебе послухався. Так я зробив помилку, але вже поплатився за неї. Тепер у мене та в тебе нове життя й нова гра. У цій грі ми рівні з тобою, тому без перемоги я з неї не вийду. Ти будеш моя! – кинувши зухвалий погляд, Кріс вийшов з кімнати. Не знаю чи плакати, чи сміятись, але доля правди в його словах є. Дійсно є, адже тепер у мене нове життя, але в цьому житті я не маю наміру бачити його.

Понеділок.
– Адо, вставай! – крикнула мама із сусідньої кімнати. Я відразу підхопилась з надією, що не запізнююсь. – Доню, брат вже готовий, а ти спиш. Сніданок готовий, одяг теж. Надіюсь ти встигнеш за братом.
– Так, мамусю встигну. Дякую тобі, люба, – вона лиш посміхнулась та пішла донизу. Мама старалася приглушити свої страждання й ми її у цьому підтримували. Батько взяв з неї обіцянку, щоб вона жила своїм життям, але не забувала приходити на цвинтар. Сестра живе своїм життям і нікого не впускає туди. Я розумію це, тому зараз даю їй змогу побути наодинці із собою. Швиденько піднявшись з ліжка, побігла в душ. Зробивши всі процедури, пішла до гардеробної...
Чорна витончена сукня за коліна додавала суворий та впевнений вигляд мені. Підбори на тонкому каблуку робили мої ноги довгими та привабливими. На одній руці був одягнений золотий годинник, а на шиї виднівся кулон, який став моїм оберегом. Волосся вирівняла та забрала назад, залишаючи шию відкритою. На вулиці було прохолодно, тому чорне пальто ідеально підходило до мого образу. 
– Адо, де ти!? – крикнув брат. Не відповідаючи на його крики, відразу спустилася на перший поверх.
– Чому ти кричиш? Я ж тут, – сказала брату та поцілувала його в щічку.
– Поїхали вже.
Підходячи до великого приміщення підняла голову до верху та звернулась до батька:
– Побажай мені удачі, татку!
Брат посміхнувся та жестом вказав на вхід будівлі. Впевнено зайшовши в хол, відразу побачила захоплення та здивування в очах працівників. Мабуть вони гадали, що побачать сьогодні лише брата, який стане моєю правою рукою, проте не очільником компанії. Крокуючи довгими коридорами, відчувала себе королевою світу, яка йде забирати свою корону. Цокання підборів та заздрісні погляди працівників додавали божевільної впевненості. Зайшовши до кабінету переговорів побачила юристів та адвокатів, які відразу піднялись зі своїх місць.
– Аделіно Олександрівно, дуже радий вас бачити!
– Приємно, Миколо Олександровичу.
– Адо, – заговорив юрист нашої сім'ї.
– Вікторе, – легенько посміхнувшись, сіла на своє місце.
– Почнімо?
– Зачекайте ще немає директора фінансів, – сказала моя секретарка.
– Як немає? Я тут, – мимоволі обернулась на голос, який почула у дверях. – Вибачте, працівниці не могли мене відпустити просто так.
– Адамс!?
– Аделіна Олександрівна?, – з хижою посмішкою на лиці, вимовив мій колишній.