Глава 22

Рекомендую читати главу з піснею Billie Eilish «I love you».

♥

Жахливий крик пролунав з моїх вуст. Знову цей сон. Сльози навернулись на очі, тому я відразу сіла на ліжко. Охопила руками своє тіло й тихенько плакала, хитаючись вперед-назад.
– За що?
– Адо, тихо, – брат за секунду з'явився біля мене. – Тихо, все добре, – він легенько обійняв мене за плечі та обережно водив рукою по моєму волоссю. У той момент мною керували лише емоції, які не в змозі були мені протистояти. Я відштовхнула руками брата та піднялась з ліжка.
– Коли!? Коли все буде добре? Пройшло три роки й нічого не змінилося! Подивись, яка я стала... Синці під очима не зникають, замість привабливого тіла – кістки. Через нестерпні сни голосу немає навіть говорити! З батьками не розмовляю, подруг рік вже не бачила, а про особисте життя взагалі мовчу. Панічні атаки, крики посеред ночі... І це все із-за клятого Адамса! Я не можу... Я не хочу... Допоможи мені... Прошу.
– Адо, не плач. Ти ж знаєш, що я з тобою завжди. Я допоможу тобі з усім, але для початку потрібно набратись сил. Якщо ти хочеш почати все спочатку, тоді потрібно дізнатись про теперішнє. Зараз я тобі дещо розповім, але прошу тебе прийми це спокійно, адже вже нічого не вдієш.
– Нік, не лякай.
– Сядь, – кивнувши, сіла на ліжко.
– За цей час поки ти не спілкувалась з батьками... Ми дещо дізнались.
– Нік, не тягни. Кажи!
– Батько хворий на рак. Йому залишився максимум місяць-два.
– Що ти сказав?
– Батько хворий, - божевільний сміх заполонив пусту кімнату.
– Скажи, що ти жартуєш... Скажи, що ти жартуєш, трясця його матері.
– Ні.
– Ні? Нік! Ви що збожеволіли? Чому мені ніхто не сказав цього? Я ж можу не побачити його, Нік! Нік, чому ти сидиш? Їдемо, їдемо до батька! – не вистачає повітря, не можу сконцентрувати погляд. Знову панічна атака, знову. Брат підвівся та відразу схопив мене за плечі.
– Тихо, тихо! Моя дівчинко, дивись на мене. Я тут. Ти в безпеці.
– Чому ти не сказав? - пошепки запитала я.
– Батько не дозволяв нікому тобі цього казати. Але я не зміг стримати слова, тому що бачу, як твоє життя йде в небуття. Ти не пробачиш мене ніколи й будеш звинувачувати себе, що не попрощалася. Тому потрібно зібрати всі свої сили й думки воєдино, щоб побачитися. Щоб йти далі, не дивлячись на минуле. Ти повинна згадати про себе! Чуєш?
– Чую, Нік, чую... Але...
– Що "але", Адо!? Вистачить себе шкодувати із-за людини, яка не варта навіть твоє волосини. Ти в цьому не винна, зрозумій врешті-решт. Збирайся, поїдемо до батька, а тоді поговоримо.

Я вирішила дослухатись до брата, тому відкинула всі думки й пішла в душ. Нанесла макіяж, одягнулась та за декілька годин ми вже були в батьків. Не чекаючи брата, вийшла з машини та побігла в будинок.
– Тату, – зайшовши в середину, відразу підійшла до ліжка батька. Блідий, схуд, синці під очима. Він зовсім на себе не схожий.
– Тату, я повинен був їй розповісти, – сказавши це, брат закрив двері з тієї сторони.
– Татусю, чому ти не сказав?
– Не хотів, щоб ти ще більше страждала. Я відчуваю, що мені гірше з кожним днем...
– Тату, ти міг хоча б...
– Не міг! Я не міг руйнувати тобі життя своїми проблемами. Я прожив найкраще життя з твоєю матусею, збудував прибутковий бізнес, виховав трьох прекрасних дітей. Що потрібно ще? Правильно - померти з честю, несучи за собою лише приємний присмак свого прекрасного життя, – тато ледь посміхнувся та продовжив. – Доню, ти в мене найкраща з усіх. Я люблю тебе всією душею і ти це знаєш. Ти справедлива, розумна, красива й добра дівчинка, яка знає, що хоче від життя. Ти не винна в тому, що сталось. В тебе ще все життя попереду, всі кордони відкриті. Доню живи, живи кожним днем, кожною годиною й кожною миттю! Не гай часу на дурниці, адже це єдина річ, яку ти не повернеш назад... Відпочивай з друзями, пізнавай світ, даруй любов та ласку людям, які цього заслуговують. Ти обов'язково ще покохаєш... Але покохаєш ту людину, яку зараз ненавидиш. Знову. Адже ти кохаєш його понад весь біль, який він тобі спричинив. Тобі тяжко, боляче, але він твій кисень без якого ти не можеш жити. Я знаю, що ця рана житиме ще довго, але він загоїть її, – батько взяв мої руки у свої та подивився на мене очима, які були сповнені надіями та сподіваннями, що в мене все налагодиться. – Моя маленька дівчинко, пообіцяй, що переживеш це все. Що будеш сильною й справедливою у будь-якій ситуації. Звісно, для мене ти завжди маленька, але у твоїх руках буде дорослий й жорстокий бізнес, яким будеш керувати саме ти. Пообіцяй, що все буде добре. Що я побачу твоє весілля, що я побачу свої маленьких онуків, а найголовніше - твою усмішку. Байдуже де я буду знаходитись у цей час! Чи поруч з тобою, чи на небесах. Просто пообіцяй...
– Я не можу!
– Пообіцяй... – крізь сльози та біль, я дивилась на тата ще тими маленькими очима, як в дитинстві. Я не хочу, щоб він отак просто зник з мого життя. Я ж так мало часу з ним провела!
– Обіцяю, тату...
– Я люблю тебе доню!
– Таточку, – задихавшись від сліз, пригорнулась до його грудей, – таточку не покидай мене... Я ж тебе так люблю. Таточку, не смій! Прошу тебе...
– Тихенько, – батько водив рукою по моєму волоссю та ніжно посміхався через знесилення, – доню я хочу запам'ятати твою усмішку. Не плач будь ласка...
– Тату, я обіцяю, що все буде добре! Я не розчарую тебе ніколи й будь ласка вибач за все погане, що я вчиняла. Я люблю тебе...
– І я тебе доню...
Пригорнувшись ще сильніше до татових грудей, я поринула в міцний сон.
– Тату! – знову крик з моїх вуст... Холодний піт огорнув моє тіло. Зловісний сон про батька. Про його смерть. Зрозумівши, що в горлі пересохло, піднялась з ліжка та пішла до кухні, аби випити склянку води.
– Адо, ти прокинулась? – почувся голос брата з кухні, від якого мурашки пробіглись по тілу.
– Так.
– Зайди до кухні, – зайшовши в середину, побачила заплакану маму та сестру. 
– Що ви тут робите посеред ночі? – запитала сестру та маму.
– Тато... Помер...
В наступну мить бачу темноту... Лиш темноту, яка охопила моє тіло, мій розум, мої очі...