Глава 21

♥

Я бігла не бажаючи чути марних виправдань. Не бажаючи бачити очі, які тепер ненавиджу всією душею. Люди бачать у мені лише робота, який немає почуттів, але це ж не так... Я теж людина і я маю право на кохану людину поруч! Немає ні сліз, ні жалю, а лише сміх, який викликає страх у людей. 
– Адо, зупинись! – хлопець силою повертає мене, тримаючись за моє зап'ястя й змушує дивитися на його. – Вислухай мене, будь ласка! Я не хотів, щоб так сталось. Це помилка про яку я шкодую, але в мене не було вибору, – силоміць забираю свою руку. Як я могла знову помилитися? 
– Кріс, я не хочу тебе ні бачити, ні чути, ні знати. I тут є лише одна помилка, ім'я якої – Крістіан Адамс! Я повірила тобі, а ти зламав мене. Принизив мене! Ти обіцяв, що будеш зі мною завжди. Завжди, Кріс! Обіцяв мені... – маленька й зрадницька сльоза покотилась по моїй щоці. Кріс обережно торкнувся моєї щоки й витер сльозу.
– Адо, повір мені, будь ласка.
– Не торкайся мене! Ти використав мене, мов іграшку, Кріс. Невже ти думаєш, що після цього я тобі повірю? Зрозумій врешті-решт, що я не хочу бути твоєю забаганкою, коли тобі сумно. Чому ви всі використовуєте мене? Чому ти клянешся у коханні, а потім я дізнаюсь, що ти... Дідько, що ти одружений? – у відповідь лише тиша. Тиша, яка вбиває мене.
– Мовчиш? – гірко посміхнулась, дивлячись на хлопця. – Гаразд, я запам'ятаю це мовчання назавжди, – посміхнувшись крізь сльози, я пішла геть. Не стримавшись, я кричала від болю. Власний крик різав мої вуха, але не могла перестати. Захлинаючись слізьми, я безсило впала на холодний асфальт.
– Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу! Я ненавиджу його... – захлинаючись слізьми падала й вставала, падала й вставала. В пориві власних емоцій била асфальт руками. Кісточки хрустіли від болю, але мені було байдуже. Кров не переставала текти з моїх рук, як сльози не переставали литись з моїх очей. – За що? Невже не вистачило? Невже мало? Я ненавиджу цей день, ненавиджу свій день народження. Це якесь прокляття, це якесь прокляття... – охопила руками своє тіло й благала Бога викреслити цей день з мого життя.
– Аделіно! – брат підбіг до мене і відразу сів навколішки. Він дивився очима сповненими переживань. Знову цей день, знову цей час, знову ці очі. – Господи... Що з тобою? 
– Я не хочу жити.
– Не смій такого говорити. Не смій, чуєш мене? 
– Нік, я немов лечу в прірву своїх страхів, які марять бажанням забрати мене в полон. Ти уявляєш, я знову повірила. Знову піддалась зраднику, місією якого було знищити мою віру в краще майбутнє. Що буде далі? Як мені жити, брате?

  ***

Кажуть алкоголь лікує, але чи справді це так? Друга пляшка міцного алкоголю нічого не змінила. Я все ще пам'ятаю ненависть та біль у її очах. Я ніколи цього не забуду.
– Це тобі за Аду, покидьок, – удар з правого боку, змусив мене прийти в себе. – Це за брехню, – ще один удар, – а це щоб отверезів!
– Досить! – та Ніку було байдуже. Я його розумію. 
– Ти хоч розумієш, що ти накоїв? Ти розумієш, що це змінить все її життя? Скажи мені одне: якого чорта ти поліз до неї, якщо в тебе є Каріна? Я тобі говорив, що нічого не вийде? Говорив?
– Ти знаєш, що я не винний.
– Не винний? Ти не винний у тому, що спиш з однією, знаючи, що є інша? Зовсім дах поїхав? А ти знаєш, що сталось три року тому? Саме в цей день, – хлопець підійшов до мене впритул і різко взяв за комір сорочки. – Її зґвалтували! Вона страждала, тому що кохала. Вона мала намір почати нове життя. А що тепер? Тепер вона повернеться в ті часи, де її життя було під загрозою кожен день. І в цьому винен ти, сука! – Нік пихнув мене. – Можеш забути про мене й мою сім'ю. Якщо з моєю сестрою щось станеться... Якщо хоч волосина випаде з її волосся... Я тебе знищу.
Нік вибіг з приміщення. «Аду зґвалтували три роки тому», господи, що я накоїв... 
– Сука, – емоції брали верх наді мною. Одним легким рухом зніс все, що було на барній стійці, – що я накоїв? – бармен почав до мене кричати, а я без галасу й шуму, просто «заїхав» кулаком йому в лице. Почалася бійка.
– Тихо, Адамс, тихо! – де не взявся, з'явився Саша і відтягнув мене за шкірку.
– Що я накоїв...