9 частина

Пройшло півтори тижня. На Різдво Ела зустрілася з батьком, він приїхав на свята, та вже поїхав. Вона відсвяткувала Новий рік з родичами. 

Дівчині батько подарував нову куртку та книгу. Елені складно було знову з ним прощатися. Немає з ким поговорити. Сидиш у чотирьох стінах. 

Ела говорила з батьком по телефоні. Вона жалілася, що сніг почав топитися, а на дворі тільки січень. Розповідала про новини її теперішнього. 

-Ну добре, доцю. Мені треба бігти. 

-Бувай!- сказала вона та поклала трубку. Раптом за хвилину пролунав дзвінок телефону. 

-Хто ще?

Це був Вільям. 

-Ало. 

-Привіт. Ело, знаю що ти зайнята в нас. 

-Що вже ?

-Не хочеш прогулятися?

-Тоді погано чи можливо жар?- здивовано та насмішкувато спитала вона. 

-Перестань. Погода гарна. Так що?- вже не дуже впевнено спитав він. 

-Ну.... Добре. 

-Клас. О 14:00 в парку, підходить?

-Так. А коло якого?

-Того що від тебе не далеко. Пам'ятаєш ми в третьому класі з однокласниками там сніжки грали?

-Так. Добре, до зустрічі. 

Те що Ела була шокована- зрозуміло. Але цей шок був приємний. Вона вирішила забути погане та все-таки дати шанс Вілу. 

Вільям прийшов до її школи з 2 класу. Вони й справді дружили, але до одного переломного моменту. 

Тоді для дівчини не було зрозуміло чому вони перестали спілкуватися й думки були лише про те що вона якась не така. Занадто балакуча, недостатньо дружня і тому подібне. 

Зараз Ела спілкується тільки з Вілом. Можливо вони знову стануть найкращими друзями. Але те що вона знала точно- це те що це спілкування вона втрачати не хоче. 

Голову приводити в порядок не було часу, тому вона заплела високий хвостик. Джинси, кофта та куртка. В сумці ключі, телефон, гігієнічна помада. Вона в останнє обходила квартиру, провіряючи чи все світло вимкнене. Дівчина побачила на столі свій старенький ноутбук, який був придатний для друкування документів. Було відкрите вікно ворду.

Останнім часом дівчина захопилася написанням власної книги. 

Панянка вимкнула його та вийшла надвір. 

Сніг танув. На дворі світило сонце. Складалося таке враження, що зараз середина березня. Елена заклала навушники та ввімкнула музику й під улюблений гурт крокувала до парку. 

Вже зайшовши в парк дівчина написала Вілу. 

🗨️: Ти де?

🗨️:Ти мене пройшла 🙃

🗨️:Ой 😅

Ела повернулася до входу та побачила юнака. 

Вільям схилив голову на бік. Його руки були в кишенях. Одна брова запитально піднята. 

-Я ненароком. Просто задумалася,- сказала Ена. 

-Нічого. Але якщо наступного разу так пройдеш попри мене- будеш винна гарячий шоколад,- жартівливо сказав юнак. 

Вони рушили з місця парком просто прямо. 

-Я взагалі трохи здивована. 

-Я вже звик, що ти в більшості випадків здивована,- відповів Віл. Це було без докору чи якогось зла. Ця фраза сказана жартівливо й точно не з метою образити. 

Вони дійшли до дитячого майданчику та зупинилося біля качелі що зветься "Павутинка".

-А де всі діти?- спитала здивована Ела. 

-Та яка різниця? Сідай,- вмостилася він на качелю.

-Серйозно?

-Так міс серйозність. Сідай! 

Ела сіла спиною до хлопця та за розмовою вони добряче розкаталися. В якийсь момент Вільям сказав: 

-Лягай!- з широкою посмішкою. 

-Ні!

-Пробач.

-Що?!

Хлопець дьоргнув її за руку на яку спиралася. Дівчина впала на павутинку та спершу проклинала та лаяла Віла, але коли побачила небо, розслабилася. Вже не було так лячно. 

-Ну що міс серйозність?- сперся хлопець на руку та глянув на неї. 

Ела сильно вщипнула друга та він також впав на качелю вдарившись об ногу дівчини головою.

-Тобі що погано?!- викрикнув він. 

-Замовкни та дивись уверх. 

Вільям глянув прямо на небо та лють кудись зникла. 

Качеля сповільнювалася. Вони піднялися та сіли так, щоб бачити обличчя один одного. 

-Не розумію чому ти запросив гуляти мене, а не своїх "друзів".

-Ти сама відповіла на своє запитання цими лапками. 

Дівчина кивнула головою. Вона оглянула майданчик та перевела погляд на юнака, що задумано почухав потилицю. 

-А якщо розгорнуто?

Він злегка закотив очі, але відповів. Віл сказав, що почувається серед них білою вороною: не розуміє вчинків, не бачить суті їхніх дій, а якщо бачить то це щось мізерне. Йому не цікаво спілкуватися на ті теми, що підіймають вони. Хлопець не перестає дружити з ними, лише тому що не хоче залишитися один. 

-Зараз я спілкуюся з тобою й це цікаво. Ти розумна, тобто з тобою цікаво спорити на якісь моральні чи філософські теми. Ти входиш у дискусію, а не сліпо погоджуєшся чи швидко здаєшся. І ще мені подобається твоя манера втирати носа,- посміявся він та знову, засоромившись, почухав потилицю, але швидко продовжив,- у цьому є певна вишуканість, чи що? Ну... як це сказати. Естетика?

-Дякую, мені приємно. 

Вільям вирішив переключити тему з себе на співбесідницю та спитав у неї чому вона та Клер ворогують.

-Ну по-перше ми не ворогуємо. Вона наносить удар, а я захищаюся. Вона просто до мене відноситься так як... Та так навіть з свинями не поводяться! Її мама просто директор школи, але ця жінка так само самотня, як мій батько. Вона вбивається на трьох роботах, а її донька так відноситься до дівчини, батько якої теж ховає життя в роботі й не може дозволити собі такої розкоші, як провести час з дочкою на свято й  накрити стіл на всіх родичів. Тобто, розумієш що я хочу сказати? 

-Так. Ви тут однакові, але вона виставляє себе вищою.

Дівчина опустила погляд на коліна. Від холодного вітру, вона здригнулася й запропонувала пройтися.

 Вони дійшли до фургончика з різною їдою та напоями. Дівчина взяла собі чай та вони напрямилася до найблищої лавки. 

-Ой, Ело, я дещо тобі мав сказати. 

-Так розповідай? 

-Ти мені дуже допомагала з історією, але я вирішив завершити заняття. Це навіть не я вирішив, а батько коли дізнався. Там довга ситуація,- старався викрутитися Віл.