У кожного своя межа

     Якось я вирішив стати сильним. Фізично. Однак хвороба на ім'я Астма була іншої думки : «Куди тобі? Дихати дозволяю, і досить…»
     «А я хочу підіймати ваги!» — відповідаю подумки.
     «Ну сходи до зали, спробуй» — посміхнулася Астма.
     Я прийшов, «заряджений» препаратами від хвороби. Навіть тренера відшукав, який, дізнавшись мої особливості, захитав головою:
     — З тобою клопіт! Можу, звісно, для тебе програму якусь «домашню»
розробити… Але ти довго не зможеш. Чому? Бо тут, у залі, ми один одного мотивуємо, підбурюємо, у доброму розумінні. А що вдома? Швидко дух пропаде…
     — Ви погано мене знаєте.
     — Гроші заплати, перші кроки обмалюю… — потиснув плечима тренер.
     Зовсім скоро, за іронією долі, займатися вдома доведеться усім — настав зірковий час Коронавірусу. Зали позачинялися, маски понадягалися. 
     «Не вистачить духу? Що ж, перевіримо!» — навіяло мені «викликом». Та я вирішив: підніму над головою пекельні як для мене важкості. Мої навички тут не допоможуть. Є лише я і вони… кілограми. 
     «Ти вже багато довів собі та іншим в інтелектуальному сенсі, — запротестував Розум. — Нащо це робити взагалі?»
      «Маю довести, що також зможу… З дитинства споглядав за бодибілдерами. Не хочу «заучкою» прозиватися, мені потрібен гармонійний розвиток».
     «Не хвилюйся, Розуме, не спроможний він! Тренер мав рацію, — раптом втрутилася Астма. — Приймати препарати проти мене заразом зі стероїдами  — небезпечно. Ти навчив його добре. 
     «Припни язика! Не з тобою розмовляю, — гаркнув Розум. — Не для того я стільки нервував, щоб він згубив себе…»
     «Розуме, я про тебе не забуду, обіцяю. Ти найголовніший, — почав заспокоювати. — Колись сходимо разом до Гармонії». 
     «Ох далеченько вона живе…»
     Астма, на відміну від Розуму, не заспокоїлася. Почала гидити: то «швидку» влаштує, то пігулки «спростує». У хвилини відтискання від підлоги, з якого я почав, максимально подовжувала проміжки відпочинку. Робила все, аби зменшити ефективність від фізичних вправ. Мені довелося звернутися за допомогою до Характеру: «Слухай, вмикайся! Як тоді, у навчанні».
     «Зараз вони не вірять в тебе. Проте радітимуть першими: Астма відчує полегшення, Розум розвантажиться…» — озвався Характер. 
     «А чому не вірять?»
     «Бо ще не знайомі особисто. Як і ти, власне. Тільки заочно, — посміхнувся Характер. — Дозволь представити, — це Віра. Жінка з великими можливостями!»
     «Дуже приємно!»
     «Вона проведе тебе до Мрії. До тієї самої».
     «Можна узяти її за руку?»
     «Бери. І не сумнівайся! Сумнів — брат її непутящий. Начебто рідні, а долі людям різні творять…»
     «А не стану писати гірше, як увагу розпилятиму? Не перетворюся на тупого споживача протеїну?» — захвилювався вже я. 
     «Ти ж побратався з Талантом, чи не так?» — Характер насупився.
     «Він мене точно не полишить?»
     «Не полишить, ба більше, одружиться з Вірою. І в них народяться діти».
     «Цікаво, як їх зватимуть…»
     «Звати не треба. Тобто кликати. Вони або є, або немає. Дуже часто їх не видно, а помічаємо, переборовши Сумнів… Однак не загравайся! Тому що існує Межа». 
     «А це хто?»
     «Страшна істота! Вона кордони визначає Таланту і його дружині Вірі. Навіть мені, Характеру».
     «Ти вічно сильний!»
     «Межа наприкінці стирає усе, що ми набули. Вона безпощадна!»
     «Я гадав, Смерть найгірша…»
     «Справді найгірша. Але з Межею ми можемо «померти» побіжно із життям… Морально, насамперед. Не отримавши бажаного». 
     «В мене наразі немає Меж. Багато ще кілограмів здолаю…»
     «І твоя Межа з часом взнається. На жаль, людське тіло крихке і хворобливе». 
     «На радість Астмі».
     «Я доведу тебе до Межі. Тоді не вимагай більшого. Хоча… Ми ще на самому початку довгої дороги. І цей шлях інколи цікавіший за кінцеву мету. Адже коли отримують, — втрачають Мотивацію! Однак, це зовсім інша історія…»