Розділ 33. Одноголосно

Евеліна чудово розуміла, що щойно зробила страшну і, можливо, навіть фатальну дурницю. Імовірно, пізніше вона про це пошкодує. Цілком можливо — навіть сильно пошкодує.

Але це буде потім.

А зараз її все влаштовувало. І те, що Ейден раптом ні з того ні з сього перетворився на лицаря, і те, що здобув для неї трофей, і те, що не віддав його іншій, хоча та натякала на це з дивовижною наполегливістю.

Легка, безтурботна радість наповнювала Евеліну. І вона вирішила, що розсудливість може трохи зачекати. Сьогодні вона збиралася просто насолоджуватися цим днем — кожною його хвилиною, кожною дрібницею, кожним несподіваним поворотом. Бо коли ще випаде така нагода — невідомо.

Усі вчотирьох вони пройшли крізь крижану арку, щоб почати досліджувати снігове містечко.

Перед ними розкинувся цілий маленький світ — сяйливий, галасливий, наповнений музикою, сміхом і ароматами солодощів. Сніг тут був не просто снігом. Він був матеріалом для втілення фантазій. З нього були побудовані вежі, місточки, маленькі будиночки, цілі вулиці, і все це переливалося м’яким зимовим світлом.

Діти бігали від однієї забави до іншої, дорослі сміялися, прогулювалися алеями, хтось катався з крижаних гірок, а хтось стояв біля яток з солодощами. Звідти долинав запах карамелі, гарячого горіхового печива і чогось пряного, схожого на медовий сироп.

Лайла та Максиміліан дивилися на все широко розплющеними очима. І ніяк не могли вирішити, з чого почати. Після короткого й бурхливого обговорення їхній вибір зупинився на майданчику з кумедними крижаними дзеркалами, бо саме звідти лунало найбільше сміху.

Лід там був вигнутий особливим чином, тож відображення виходили абсолютно неймовірними: у когось витягувалися ноги, у когось ставала величезною голова, а в когось раптом зникала талія.

Кожен, хто підходив до цих дзеркал, спершу здивовано охкав, а потім починав сміятися.

— Ліно, дивіться! — вигукнула Лайла, яка вже встигла підбігти туди. — Тут люди стають смішними!

Максиміліан підійшов до одного з дзеркал обережно, як справжній дослідник. За секунду він побачив у ньому своє відображення — з довжелезними ногами й крихітною головою — і навіть він не витримав і розсміявся.

Потім були інші забави. Гірки, з яких — за словами Лайли — вони встигли скотитися «приблизно сто разів», хоча Евеліна була майже впевнена, що рахунок ішов радше на пару десятків. Потім вони перекусили гарячими булочками з сосисками, потім зазирнули майже в кожен крижаний будиночок, уважно роздивилися кольорові гірлянди й кілька разів перевірили, чи не стали їхні відображення в кумедних дзеркалах ще смішнішими.

Коли діти нарешті досхочу насолодилися всіма розвагами снігового містечка, стало зрозуміло, що час переходити до головної справи — настала черга конкурсу снігових скульптур.

Майданчик, відведений команді Греймонтів, вони знайшли без проблем. Він був єдиним, де ще не почалися будівельні роботи. Сніг лежав недоторканий — гладенький, рівний, наче спеціально підготовлений для майбутнього шедевра.

Ейден оглянув майданчик з виглядом людини, яка оцінює й планує майбутнє будівництво.

— Зараз повернуся, — сказав він і попрямував до екіпажу.

За кілька хвилин він повернувся не з порожніми руками, а з чотирма лопатами: двома великими і двома маленькими.

Діти були в захваті. Максиміліан одразу взяв одну з маленьких лопат, потримав її в руках, спробував кілька разів встромити в сніг і, схоже, залишився дуже задоволений інструментом. Лайла ж описувала кола навколо своєї лопати, захоплювалася тим, яка вона гарна, хоч і зовсім-зовсім не рожева.

Їм кортіло негайно почати згрібати сніг. Але спершу треба було вирішити найважливіше.

Кого ж вони ліпитимуть?

Евеліна підняла руку, щоб привернути до себе увагу Греймонтів.

— Давайте зробимо так, — сказала вона. — Нехай кожен запропонує свій варіант. А потім ми проголосуємо. Який варіант набере більше голосів, того й ліпитимемо.

Лайла одразу радісно підтримала:

— Так! Так! Давайте голосувати!

Але вже за мить з цікавістю запитала:

— А як це — голосувати?

Евеліна усміхнулася.

— Зараз побачиш. Спершу запропонуй свій варіант. Кого ми маємо зліпити?

Лайла не вагалася жодної секунди.

— Пихтика!

Відповідь пролунала так упевнено, ніби жодної іншої кандидатури в природі просто не існувало.

— Добре, — сказала Евеліна. — Хто за Пихтика — підніміть руки.

І сама підняла руку.

Лайла та Максиміліан миттєво зрозуміли, у чому полягає нова гра під назвою «голосування», і з величезним захопленням теж підняли руки.

Лайла повернулася до батька.

— Тату, а ти? Ти за Пихтика?

Ейден, який спостерігав за цією процедурою з доволі іронічною усмішкою, заявив:

— Взагалі-то мій голос тут уже нічого не вирішує. У вас і так більшість. Але так тому й бути… — він підняв руку. — Я теж за Пихтика.

— Ура! — підстрибнула Лайла.

Евеліна урочисто підсумувала:

— Одноголосно.

Вона оглянула майданчик і почала планувати.

— Отже так. Спершу згребемо сніг у великий замет. А потім почнемо виліплювати з цього замету їжака.

Але тут у розмову несподівано втрутився Максиміліан. Останні кілька хвилин він мовчки дивився на майданчик, явно щось обмірковував, і ось його думки перетворилися на слова:

— Пихтикові, мабуть, буде погано самому. Треба зліпити йому сестру.

Лайла трохи розгубилася.

— Але ж у Пихтика, мабуть, немає сестри. Він же завжди один.

Максиміліан подивився на неї дуже серйозно.

— Так, немає. Якби була, вони були б завжди разом. Як ми.

Він трохи подумав і тихо додав:

— Але без сестри дуже-дуже сумно.

Лайла раптом підбігла до нього й міцно-міцно обійняла.

— І без брата було б дуже-дуже сумно, — заявила вона.

Евеліна мимоволі розчулилася. Які ж вони неймовірно, безнадійно милі й добрі.