Розділ 31. Лише одна спроба

Екіпаж ледь встиг від’їхати від воріт особняка, як діти, ніби за командою, прилипли до вікна.

— Дивіться! Дивіться! — одразу вигукнула Лайла, притискаючи долоні до скла. — Ми виїжджаємо на велику дорогу!

Сніг м’яко кружляв у повітрі. Місто, вкрите білою ковдрою, здавалося Евеліні якимось особливо затишним, святковим — мов на милій старомодній різдвяній листівці.

Але значно цікавіше було дивитися не на місто, а на дітей. Лайла говорила без упину, перескакувала з одного на інше й не давала ні собі, ні оточенню ані найменшого перепочинку. Їй здавалося красивим буквально все: будинки, дерева, ліхтарі, зустрічні екіпажі, перехожі, дахи, димарі, сніжинки, небо.

— Дивіться, яка вивіска!

О, якщо траплялася вивіска, діти особливо пожвавлювалися й наввипередки шукали знайомі літери.

— Там «А»! — упевнено заявила Лайла, коли екіпаж проїжджав повз сувору двоповерхову будівлю.

— А потім «П», — серйозно додав Максиміліан. — «П… а…»

Він зосереджено насупився, проговорюючи звуки.

— «А… п… т…»

І раптом його очі засяяли.

— Аптека!

— Аптека! — захоплено повторила Лайла, ніби це було найбільше відкриття століття. — Максиміліане, ти вже майже вмієш читати!

Максиміліан трохи зашарівся, але вигляд у нього був задоволений і навіть трохи гордий.

Евеліна та Ейден сиділи навпроти й час від часу обмінювалися поглядами, у яких читалося одне й те саме: вставити бодай слово в цей бурхливий потік було практично неможливо.

Лайла вже встигла обговорити кумедний капелюх одного пана, дивовижну форму клубів диму, що йшов із одного димаря, і висловити щире захоплення одним особливо круглим заметом.

Евеліна дивилася на неї й відчувала, як усередині розливається тепла радість. Як же давно ці діти не бачили звичайних міських розваг. І як же мало потрібно, щоб зробити їх щасливими.

Коли екіпаж зупинився біля входу до снігового містечка, у дітей з’явився новий привід для захвату. Входом слугувала велика арка, складена з крижаних «цеглин». Кожна «цеглина» була підфарбована м’якими відтінками блакитного, рожевого й золотистого. В іскристому світлі зимового дня лід сяяв і переливався.

За аркою лунала музика — весела, швидка. Долинав сміх, дзвінкі голоси, іноді — радісні вигуки.

— Снігове містечко… — майже пошепки видихнула Лайла.

І наступної секунди діти вискочили з екіпажу.

— Обережно! — тільки й встигла сказати Евеліна.

Але Максиміліан уже біг до арки, а Лайла підстрибувала поруч, залишаючи за собою ланцюжок маленьких слідів на снігу.

Евеліні раптом і самій захотілося помчати слідом. Не йти — бігти. Як дитина. Але поруч ішов Ейден. Тож вона стримала свої пориви й лише трохи прискорила крок.

Біля входу їх зустріла сивокоса усміхнена пані в яскравій оксамитовій блакитній шубі й такій самій шапці, густо прикрашеній блискітками. На плечі в неї висіла велика блакитна сумка, у якій, як одразу подумала Евеліна, напевно зберігалися всілякі святкові таємниці й сюрпризи.

— Добрий день, пані Віхоло, — чемно привіталися діти.

Евеліна усміхнулася. Так, вона вже знала, що пані Віхола була тут незмінним атрибутом зимових свят — чимось на кшталт Святого Миколая.

— Добрий день, мої дорогенькі! — весело відповіла вона. — А знаєте, що кожен, хто хоче потрапити до снігового містечка, спершу має пройти випробування?

Вона вказала на велику кольорову мішень.

— Випробування на влучність.

— О-о-о! — видихнули діти.

— Той, хто влучить сніжкою в центр, отримає приз.

— Приз?! — радісно ахнула Лайла.

— Хто буде першим? — запитала пані Віхола з лукавою усмішкою.

— Я!

— Я!

Лайла й Максиміліан вигукнули майже одночасно.

Пані Віхола усміхнулася.

— Тоді готуйте снаряди.

Діти одразу взялися ліпити сніжки.

Евеліна подумала, що не дарма вони на прогулянках часто влаштовували сніжні бої. Ось тепер цей досвід і стане в нагоді.

Далі пані Віхола підвела дітей до синьої лінії на снігу й наказала кидати по черзі.

Лайла метнула першою. Сніжка трохи не долетіла до мішені.

— Ой! — вона розсміялася.

Максиміліан кинув слідом. Його сніжка, навпаки, перелетіла.

— Майже влучив! — прокоментувала Лайла.

Потім вони пробували знову і знову. Сміялися, сперечалися, підбадьорювали одне одного.

І нарешті…

Сніжка Максиміліана стукнулася об край мішені.

— Влучив! — радісно скрикнула Лайла.

За кілька спроб і її сніжка вдарилася в кольорове коло.

І хоч обидва влучання були дуже далекі від центру, позначеного червоним, пані Віхола урочисто оголосила:

— Мої дорогенькі, ви успішно пройшли випробування і за виняткову влучність нагороджуєтеся призами.

Вона дістала з сумки два згортки в сріблястій фользі, які близнюки миттєво повідкривали. Всередині були сніжинки з білого шоколаду.

— Які гарні! — захоплено проголосила Лайла. — Майже як справжні! Тільки кращі!

— І корисні! — додав радісний Максиміліан.

І оскільки випробування було успішно пройдено, можна було йти далі. Але тут пані Віхола з усмішкою звернулася до Евеліни та Ейдена:

— Дорослі теж можуть спробувати свої сили, — вона загадково усміхнулася. — Ба більше, у нас є призи і для дорослих. Якщо пан влучить у центр мішені, то може виграти для пані чудове намисто з перламутрових намистинок.

Вона понизила голос:

— Це головний приз. Однак цілитися доведеться не з цієї лінії, з якої кидали діти, а здалеку — он від тієї червоної риски.

Вона вказала на мітку на снігу, яка була значно далі. Звідти мішень справді виглядала маленькою, а її центр — зовсім крихітним.

Пані Віхола хитро усміхнулася й зауважила:

— Поки що нікому не вдалося пройти це випробування. Чи наважиться пан спробувати свої сили?

Діти одразу радісно закричали:

— Наважиться! Наважиться! Тату, давай!