Розділ 30. Тисяча слів на хвилину

Першої миті Евеліна просто не хотіла вірити власним очам. Але, на жаль, сумнівів бути не могло.

Це було ВОНО.

На підлозі, біля дивана, лежала одна з плюшевих іграшок — старий м’який ведмедик із ґудзиковими очима різного розміру й кольору. Він… горів. Невелике полум’я жадібно лизало плюшеву лапу.

Але найбільше Евеліну вразило навіть не це.

А діти.

Ні вереску. Ні крику. Ні розгубленості.

Усе сталося швидше, ніж вона встигла зробити бодай крок. Максиміліан і Лайла водночас схопили плед з дивана.

— Швидко! — сказала Лайла.

Вони кинули його на підлогу. Накрили іграшку.

І… усе. Полум’я миттєво згасло. Без повітря воно не може ні рости, ні жити.

Лайла із захватом втупилася туди, де щойно був вогонь.

— Він згас! — радісно оголосила вона. — Він боїться пледа!

Лише тепер діти помітили Евеліну. Лайла відразу підбігла до неї, радісно-збуджена.

— Ліно! Ліно! Знову було ВОНО! Ми гралися… і раптом… — вона швидко-швидко жестикулювала. — Але я одразу сказала Максиміліанові: хапаймо плед!

І гордо додала:

— Ми зробили все так, як і ви!

— Кинули тканину просто на вогонь, — підтвердив Максиміліан.

— У нас вийшло! — очі в Лайли були широко розплющені, ніби вона й досі трохи сумнівалася, що вони змогли з цим упоратися.

Максиміліан уважно подивився на Евеліну:

— Ми ж правильно зробили?

У неї защеміло серце. Вона опустилася на коліна й обійняла їх обох.

Міцно.

— Звісно, правильно, — тихо сказала вона. — Дуже правильно.

Її переповнювали почуття. Сильні, суперечливі. Передусім — тривога. Це знову сталося. І знову — в дитячій.

Чому? Чому саме тут? Чому поруч із дітьми? Невже причина таки в них?

Евеліні так хотілося, щоб причина була в чомусь іншому. У цьому незрозумілому злому дусі з дзеркала, в Ойя-Оаалі чи як там його? Нехай би він був у всьому винен. Та хто завгодно. Тільки не ці двоє найчудовіших дітей у світі.

Вона подивилася на підопічних — і серце знову защеміло. Вони ж не розгубилися. Не злякалися. Запам’ятали, що вона робила минулого разу. І повторили. Сміливо. Швидко. Правильно. Двоє маленьких відважних бійців.

Вона знову притисла їх до себе.

— Я дуже пишаюся вами, — сказала вона серйозно.

І тієї ж миті дві пари рученят обвили її шию.

Евеліні хотілося розпитати їх докладно. Що саме сталося? Що вони робили перед тим? Чи не злякалися чогось? Якщо причина справді в них — їй потрібно зрозуміти, як і чому це відбувається. Щоб захистити їх.

Але вона змусила себе зупинитися. Не зараз. Зараз на них чекає Ейден, щоб вирушити до снігового містечка.

Мабуть, правильно було б негайно розповісти йому про те, що сталося. Але Евеліна чудово знала, чим це закінчиться. Він одразу скасує прогулянку. Він і погодився лише тому, що ВОНО давно не траплялося. І почав бодай припускати, що її версія — що діти тут ні до чого — може бути правдивою.

Якщо він дізнається зараз… усе закінчиться ще до початку. А Евеліна не хотіла навіть думати про це. Вона стільки сил витратила, щоб діти нарешті вийшли в місто. Побачили передсвяткову метушню, веселих містян, вогні, снігове містечко в усій його красі. Було б зовсім несправедливо позбавити їх цього задоволення.

Звісно, Ейден обов’язково про все дізнається — але трохи пізніше, коли вони повернуться. Евеліна сама йому все розповість. Він, звичайно, розлютиться, що йому не сказали одразу. Але це буде потім.

А зараз на них чекало щось чудове!

Евеліна глибоко вдихнула, увімкнула в собі оптимістку й весело повідомила дітям те, що збиралася сказати від самого початку.

— А тепер вгадайте, куди ми зараз підемо!

Лайла замислилася на секунду.

— На ковзанку? — мрійливо запитала вона.

— Краще, — відповіла Евеліна й урочисто оголосила: — Ми підемо до снігового містечка!

Лайла завмерла. Її очі стали величезними.

— Справді?!

— Справді.

— Але… — вона розгублено подивилася на Евеліну. — Хіба тато дозволить?

— Тато піде з нами, — усміхнулася Евеліна.

І ось тут почалося щось неймовірне. Лайла заверещала. Максиміліан підскочив. Кімната миттєво наповнилася радісною метушнею. Усілякі ВОНО були відразу забуті.

— Швидше! — весело кричала Лайла. — Нам треба одягатися!

— Де мої рукавиці?!

— А ми підемо пішки чи поїдемо?!

— А Пихтик може піти з нами?!

— А можна ми сьогодні не будемо спати і проведемо всю ніч у сніговому містечку?!

За десять хвилин вони вже були повністю готові. Закутані в шарфи, рукавиці й теплі пальта. І підстрибом прямували до виходу з особняка.

Біля дверей на них уже чекав Ейден. Лайла миттєво кинулася до батька й почала радісно щебетати, як уміє лише вона: тисяча слів за хвилину і водночас сто запитань. І поки ти шукаєш відповідь на них, вона ставить ще сто.

— Тату, тату! А ти знаєш, як у сніговому містечку красиво! Там різнокольорові вогники! Нам Патті розповідала! І ще там снігові гірки! Ти будеш кататися з гірок, тату?

Вона навіть підстрибнула.

— Я скочуся сто разів! Або п’ятсот! І ще там ковзанка! І крамнички з солодощами! А ще там усі ліплять різних сніговиків і звіряток! Там змагання — у кого вийде гарніше! Нам Ліна розповіла! Вона сказала подумати, кого будемо ліпити ми! Ти вже думав, тату? Я думала! Треба щось дуже-дуже красиве! Я хотіла, щоб ми зліпили Ліну. Вона найгарніша на світі, правда, тату? Але Ліна каже, не можна ліпити саму себе. Тоді треба зліпити Пихтика! Він же теж гарний, правда ж, тату? Ми можемо зробити голки з гілочок! А ти взяв лопату? З лопатою швидше можна нагорнути снігу!

Ейден дивився на доньку зі злегка розгубленою усмішкою. Він явно не встигав стежити за всіма її думками. У підсумку зміг відповісти лише на останнє запитання.

— Лопату я взяв.

Але його усмішка стала ширшою.

І теплішою.

Ентузіазм доньки явно діяв на нього так само, як і на всіх інших. Заразливо.