Розділ 25. Відповідь, яка все ускладнила

Пів години очікування можуть проходити по-різному. Іноді вони пролітають непомітно. А іноді розтягуються так, ніби час вирішив познущатися. Для Ейдена цей півгодинний проміжок виявився саме таким.

Люціан де Ревенхольд пообіцяв прийти в кабінеті за тридцять хвилин. Ейден чекав на нього й намагався з головою поринути в роботу, але робота не просувалася. Річний звіт лежав на столі, відкритий на сторінці з таблицями. Перо кілька разів торкнулося паперу… і щоразу зупинялося. Цифри розпливалися. Думки поверталися до слів Люціана.

«Та робота, заради якої ви мене найняли, завершена».

Надто просто сказано. Надто спокійно.

Ейден пройшовся кабінетом. Потім знову сів. Потім знову підвівся. Він не був за вдачею нетерплячим. Але думка, що відповідь на найважливіше для нього запитання з’явиться за кілька хвилин, розтягувала ці хвилини у вічність.

Нарешті пролунав тихий стукіт у двері.

— Увійдіть.

Двері відчинилися. І до кабінету увійшов Люціан.

Це був уже не той Люціан Марр, якого звик бачити особняк. Не було незграбності в рухах. Не було портфеля, який вічно намагався вислизнути з рук і розкритися, щоб явити світові свій вміст. Не було навіть тієї розгубленої усмішки, з якою архіваріус зазвичай вибачався перед усіма й за все.

До кабінету увійшла людина зовсім іншого ґатунку.

Спокійна.

Зібрана.

І, що відчувалося особливо сильно, — небезпечна.

Його хода була впевненою. Погляд — уважним і холодним. У рисах обличчя раптом проступила аристократична чіткість, яку раніше приховувала маска незграбності.

Перед Ейденом стояв не архіваріус. Перед ним стояв Люціан де Ревенхольд. Представник давнього магічного роду.

Люціан зайняв крісло навпроти столу і склав руки на коліні. Жодного поспіху. Жодної тіні шанобливої нерішучості.

Ейден відзначив зміну образу майже без подиву. Він знав, кого наймав.

Ревенхольд спокійно чекав, поки заговорить господар кабінету.

— Ви сказали, — почав Ейден, — що роботу завершено.

Люціан кивнув на знак згоди.

— Отже, джерело чорної магії знайдено? Назвіть його.

Ревенхольд відповів цілком спокійно:

— Я не назву його…

Ейден насупився.

— …тому що його не існує.

На мить у кабінеті стало дуже тихо. Ейден повільно відкинувся в кріслі. Такої відповіді він не чекав.

— Ваш особняк чистий, — продовжив Люціан. — Я ретельно перевірив його. Тут немає й сліду чорної магії.

Ейден мовчав кілька секунд. Хотілося повірити. Це було б… чудово. Але це не могло бути правдою.

— Схоже, ви помиляєтеся, — нарешті сказав він. — Я сам був свідком деяких незрозумілих явищ.

Люціан трохи нахилив голову.

— Я не казав, що в домі немає магії, — промовив він м’яко. — Я сказав, що в домі немає чорної магії. Нічого такого, з чим мені доводилося стикатися і що моя сутність і мій дар розпізнали б.

Він задумливо провів пальцями по підлокітнику крісла.

— Але безумовно… у домі є джерело сильної магії.

Ейден різко випрямився. Це було ще більш несподівано. Будь-яка шкідлива магія, зокрема й здатність підпалювати предмети, завжди належала до чорної магії. Її, звісно, не можна назвати білою або хоча б нейтральною. Їхня природа зовсім інша.

— Тоді про яку магію йдеться? — спитав він з легким подивом.

Люціан загадково всміхнувся.

— Це дуже рідкісна магія, природа якої вельми таємнича. Схоже, ми маємо справу з чимось унікальним. І хоча це не чорна магія… — його голос став трохи тихішим, — її прояви можуть бути не менш небезпечними.

Ейден уважно дивився на нього.

— Але хто є джерелом?

— Поки що я не можу сказати. Мені потрібно більше часу. Це буде непросте завдання, — Люціан трохи примружився. — І, боюся, відповідь може виявитися доволі несподіваною.

Він подивився просто в очі Ейдену.

— Ви добре знаєте всіх мешканців будинку? — запитання прозвучало майже невинно, але в ньому чувся натяк. — Чи немає серед них… особливих?

Думки Ейдена мимоволі стрепенулися.

Евеліна.

Ще півгодини тому він думав про те, що майже нічого не знає про її минуле. У ній справді було щось незвичайне. Загадкове.

Але…

Ні.

Займання почалися задовго до її появи.

З тієї ж причини можна було викреслити зі списку підозрюваних Корделію з її Маркізою. І Патті. І Фредеріксен. Їх не було в столичному домі.

Залишався Вень-Чан. Він давно поруч із Ейденом. Але ця думка здавалася абсурдною. Ейден довіряв дворецькому більше, ніж самому собі.

Тоді хто? Невже все-таки Лайла? Ейден відчув неприємний холод усередині.

Однак була ще одна версія. Версія, яку відстоює його неправильна няня.

— Скажіть, — повільно мовив Ейден, — чи може ця магія бути пов’язана з легендою про дзеркало Рангвальда?

Люціан одразу підвів голову.

— Дзеркало збереглося? Ви знаєте, де воно?

— Не знаю.

Люціан відкинувся в кріслі.

— Що ж. Це й не важливо. Дзеркало Рангвальда — якщо все, що про нього розповідають, правда — належить до артефактів чорної магії. І якби воно було в особняку, я відчув би його.

Отже, дзеркала тут немає. Версію Евеліни Люціан відкинув. Ейден може знову починати жартувати над її одержимістю старою легендою. Піджартовувати він, звісно, буде, але це не скасовувало легкого розчарування, що Евеліна виявилася неправою. Вона вже встигла зародити в ньому надію.

— У будь-якому разі, я беруся знайти джерело цієї… особливої магії, — Люціан ледь помітно усміхнувся. — Якщо, звісно, ви захочете найняти мене для цієї роботи.

У Ейдена не було жодного аргументу проти. Чому б не скористатися послугами Ревенхольда?

— Чого ви хочете за свою роботу? — запитав він. — Ще одну книгу з бібліотеки Греймонтів?

Усмішка Люціана стала ширшою.

— Ця робота буде значно складнішою, ніж попередня. Потребуватиме більше часу. І набагато більше зусиль, — він трохи нахилився вперед. — Тому і плата буде іншою.