Розділ 24. Краще не тут

Ейден майже не чув, але Корделія вже вдруге вимовила його ім’я.

— Ейдене, любий, — вередливо протягнула вона, поправляючи хутро на комірі своєї шубки, — чому ти не попередив, що влаштував біля особняка ковзанку? Ти мав мені сказати!

Він кивнув машинально, але не відірвав погляду від льоду.

Ковзанка знову не була порожньою. Нею обережно, крок за кроком, рухалися діти. Евеліна тримала їх за руки, зосередивши всю увагу на них.

Але в пам’яті Ейдена й досі стояв її політ.

Ковзани взагалі-то призначені для ковзання. Для віражів. Для швидкості. Але вона — літала.

Саме так — літала. Буквально.

Він виразно бачив, як її тіло відривалося від льоду, як вона закручувалася в повітрі, як на мить зависала над ковзанкою, ніби кидала виклик законам природи, а потім — із лячною легкістю — приземлялася на тоненьке лезо. Без тремтіння. Без втрати рівноваги. І відразу — новий розгін.

І це він ще збирався її вчити?

Ейден тихо всміхнувся. Яка самовпевненість!

Він згадав, як упевнено запропонував їй допомогу, як простягнув руку з виглядом поблажливого професіонала. Якби лід умів сміятися, він би, безперечно, реготав.

Мабуть, Евеліна вирішила, що він зарозумілий бовдур. І цілком заслужено. Вона має рацію.

— Ейдене, ти мене слухаєш? — голос Корделії став трохи гучнішим.

Він повернув до неї голову.

— Звісно.

Це «звісно» не означало абсолютно нічого.

Корделія стояла поруч — уся в хутрі, оксамиті й блискучих аксесуарах. Діаманти у її вухах іскрилися на сонці, майже конкуруючи з льодом.

І все ж увесь його світ у цю мить був зосереджений не тут.

Він знову подивився на ковзанку.

Евеліна сміялася. Її щоки палали, очі горіли. У рухах ще відчувалася енергія недавнього шалeного польоту. Вона щось пояснювала Максиміліанові, нахилившись до нього, поправляла Лайлі рукавицю.

Діти, які вперше ступили на лід, виглядали цілковито щасливими й абсолютно безстрашними.

Вони. Їй. Довіряють.

Думка прийшла раптово й кольнула сильніше, ніж хотілося б.

Довіряють беззастережно.

Коли він засумнівався в її вмінні, діти стали на її бік. Разом. Завзято. Навіть Максиміліан, зазвичай мовчазний і обережний, виступив уперед.

Його діти ніколи раніше нікого не захищали перед ним.

Хіба що одне одного…

— Ох, любий, — Корделія торкнулася його рукава, — це було не дуже ввічливо з твого боку — приховати таку чарівну ковзанку. Але ми можемо все виправити.

Він перестав розуміти хід її думок.

— Виправити… що саме?

— Я ж не знала про ковзанку й не взяла з собою ковзанів. — Вона демонстративно зітхнула, ніби йшлося про трагедію державного масштабу. — Але ми могли б пройтися сьогодні ввечері крамницями і знайти щось гідне. Хотілося б, звісно, білий оксамит із срібною обробкою. Але тут, у провінції, боюся, доведеться задовольнитися чимось грубішим.

Він подивився на неї уважніше.

— Хіба ти вмієш кататися?

Корделія гордовито підняла підборіддя.

— Звісно… трохи вмію.

Ейден ледь помітно всміхнувся.

Знову це «трохи».

Цікаво, що означає «трохи» в її випадку? Хотів би він це побачити. Хоча… ні, не хотів би.

Ейден раптом уявив, як Корделія намагається повторити те, що щойно зробила Евеліна, — і майже відчув, як усередині піднімається неприпустиме, зовсім неаристократичне бажання розсміятися.

— Я б із задоволенням склав тобі компанію, — промовив він чемно, — але, боюся, якщо вирушу на прогулянку крамницями, річний звіт для Великої ради вчасно готовий не буде.

Він говорив м’яко, майже з жалем, але в голосі звучала непохитність.

— Однак, — додав він, — можу попросити пана Еліота Тосса влаштувати тобі екскурсію Ліреєю та її торговими вулицями. Упевнений, він вважатиме за честь супроводжувати таку високоповажну гостю.

Ім'я бургомістра пролунало, мов акуратно виставлений щит.

Обличчя Корделії ледь помітно скривилося. Розчарування проступило надто швидко, щоб вона встигла його приховати. Але сперечатися з річним звітом і офіційними обов’язками було важко — навіть їй.

Вона вже відкрила рота, ніби збиралася заперечити, але потім передумала.

Ейден повернувся поглядом назад до ковзанки.

Евеліна саме в цю мить обережно відпустила одну руку Лайли. Та зробила самостійний крок. Потім другий. Хитнулася, але втрималася. Лід прийняв її.

Він відчув дивне, тепле задоволення.

Перший успіх Лайла супроводила радісним сміхом. І в цю мить усе ж упала б, але її миттєво підтримала Евеліна.

Звісно, падіння ще будуть. Це радісний, але не швидкий шлях. У Евеліни на опанування цього мистецтва, мабуть, пішли роки. Але ось що цікаво: де, як і коли вона навчилася такої майстерності?

Його неправильна няня — абсолютно особлива. Що він узагалі знає про її минуле? Вона сказала, що приїхала на острів у пошуках нового, кращого життя. І тоді йому цього пояснення цілком вистачило. До Ліреї часто приїздять молоді люди — вихідці зі збіднілих родин, які шукають можливість почати все з нуля. Це було звично, майже буденно.

Але історія Евеліни — абсолютно точно — набагато таємничіша й загадковіша…

— Гав, — занудьгувала Маркіза.

— Ой, моя люба, ти змерзла? — занепокоїлася її господиня.

З величним виглядом Корделія попрямувала до особняка. Погляд, яким вона наостанок ковзнула по Ейдену, не залишав сумнівів: невдовзі будуть зроблені нові спроби привернути його увагу.

Ейдену теж потрібно було повертатися й справді взятися за звіт. Він сів на лаву, щоб зняти ковзани і взути черевики. Пальці вправно розв’язували шнурівку — рух, доведений до автоматизму ще в юності. І тут він відчув, що хтось обережно присів поруч.

Ейден підвів голову.

Люціан Марр.

Точніше — Люціан де Ревенгольд, який так майстерно виконував роль незграбного архіваріуса, що Ейден уже почав забувати, ким він є насправді.