Розділ 23. Карколомний віраж

Евеліна посадила дітей на довгу дерев’яну лаву біля ковзанки, щоб перевзути. Вона обережно зняла з Лайли замшеві чоботи і взула ковзани.

Максиміліан повторював усі дії самостійно. Евеліна допомогла лише зі шнурівкою.

— Бачиш? — сказала вона. — Якщо шнурувати рівно й туго, ковзани слухатимуться. А якщо слабо — почнуть пустувати.

Максиміліан дуже серйозно кивнув. А потім вони з сестрою весело бовтали ніжками й милувалися ковзанами.

Тепер, коли обоє підопічні були в повному екіпіруванні, Евеліна взялася за себе. Вона сіла на лаву й звичним рухом взула й зашнурувала власні ковзани. Яке ж це було приємне, знайоме відчуття — важкість леза під ступнею. Душа вже рвалася на лід.

Евеліна допомогла дітям підвестися з лави й міцно взяла за руки, щоб дати їм час призвичаїтися до нових відчуттів.

— Ліно, я стала такою високою, — здивувалася Лайла.

— І я, — зробив те саме відкриття Максиміліан.

О так, це перше, що відчуваєш, коли стаєш на ковзани.

Продовжуючи міцно тримати дітей за руки, Евеліна повела їх утоптаною алеєю до ковзанки.

Максиміліан йшов обережно, зосереджено дивився під ноги. У нього цілком непогано виходило тримати рівновагу. Лайла ж, навпаки, робила швидкі дрібні кроки, її ніжки роз’їжджалися, і вона раз у раз повисала на руці Евеліни з дзвінким сміхом.

Десять метрів від лави до ковзанки перетворилися на цілу експедицію.

— Не поспішаємо! — повторювала Евеліна. — Лід нікуди не втече!

І раптом Лайла радісно вигукнула:

— Тату!

Евеліна повернула голову — і побачила його.

Ейден ішов до ковзанки швидким упевненим кроком. На ньому був теплий светр грубої в’язки — сірий, який підкреслював широкі плечі. У руках — ковзани.

Отак — у сонячному зимовому світлі, з ковзанами й підозріло задоволеною усмішкою — він здавався років на десять молодшим. У ньому зараз не залишилося нічого від грізного радника короля, перед яким тремтить усе королівство. Суцільна харизма й чарівність.

— Тату, ти теж будеш кататися? — Лайла мало не підстрибнула від радості.

Це питання цікавило й Евеліну. Вона й уявити не могла Ейдена на ковзанах. Та навіть не думала, що в нього взагалі є ковзани.

— Тату, а ти вмієш? — продовжувала Лайла з ноткою сумніву. — Уявляєш, Ліна вміє. Але ж це так складно! Леза такі вузенькі, а лід дуже слизький, можна впасти. Але Ліна сказала: якщо впав — можна підвестися й пробувати знову!

Ейден усміхнувся.

— Вмію. І покажу, як треба кататися, щоб не падати.

У його голосі звучала впевненість людини, яка знає, що зараз справить враження. І ще — легка чоловіча самовпевненість, що він тут головний фахівець у мистецтві катання на ковзанах.

— Таточку! — Лайла заверещала від захвату й затупотіла ніжками, знову повисаючи на руці Евеліни. — Покажи!

Ейден швидко взув ковзани — і першим опинився на льоду.

Евеліна з дітьми зупинилася біля бортика, чим передала всю ковзанку в його повне розпорядження.

Він відштовхнувся — і майже миттєво набрав швидкість. Пролетів повз них вихором. Розвернувся. Зробив віраж.

Діти скрикували від захвату.

Він, задоволений реакцією публіки, прискорився. Новий поворот. Ще. І ще.

Відчувалося, що в дитинстві він проводив на ковзанці багато часу. Лід його слухався.

Евеліна дивилася — і ловила себе на думці, що відчуває захват не менший, ніж діти. Не тому, що це було технічно складно. Таке вона робила в сім років. А тому, що в цьому чоловікові, який зараз із хлоп’ячою відчайдушністю розрізав лід, було щось живе, несподіване, справжнє.

Він віддавався льоду цілком. Він насолоджувався. Евеліні це було знайомо.

І це зачаровувало.

Кілька хвилин вона й діти дивилися, аплодували й підбадьорювали Ейдена.

Нарешті він знизив швидкість і під’їхав до них — задоволений, сяйливий, з палаючими очима.

— Таточку, ти так красиво й швидко катаєшся! — Лайла повисла на бортику. — І не падаєш! Жодного разу не впав! Ми з Максиміліаном обов’язково навчимося так само! Правда, Максиміліане?

— Правда, — погодився він.

— У Максиміліана вже трошки виходить. Поки ми йшли від лави до ковзанки, у нього зовсім не роз’їжджалися ноги.

Ейден усміхнувся.

— Звісно, навчитеся. І ваша няня теж зможе навчитися, якщо постарається. Я допоможу.

Ось тут Евеліна і вловила ту саму нотку.

Поблажливу.

Вона опустила погляд, щоб приховати посмішку.

Навчати він її зібрався.

І раптом Максиміліан втрутився — що стало повною несподіванкою для Евеліни.

— Тату, Ліна вже вміє кататися.

— Так! — гаряче підтримала Лайла. — Ліна катається красиво-красиво, красивіше за всіх на світі!

Евеліну несподівано зворушила ця ситуація до глибини душі. Вони ж жодного разу не бачили її на льоду. Але чомусь ці двоє маленьких добродушних бешкетників упевнені, що їхня няня вміє робити все що завгодно — і неодмінно краще за всіх.

Вона підвела очі — і побачила, як Ейден трохи недовірливо всміхається.

Ох, ну от усе в ньому сьогодні прекрасне… крім цієї чоловічої самовпевненості.

— Ліно, покажіть! — зажадала Лайла.

— Прямо зараз, — попросив Максиміліан.

Евеліна спокійно зняла накидку й поклала її на бортик.

— Підстрахувати? — спитав Ейден, простягаючи руку.

— Спробую сама, — скромно всміхнулася вона.

Евеліна вийшла на лід. І тієї ж миті зникло все. Залишився лише холод під лезом і свобода.

Вона почала плавно. Повільно. А потім прискорилася. Тіло згадало все.

Відштовхнулася. Розгін. Поворот. Ковзкий рух — м’який, текучий. Руки розкрилися, мов крила.

А далі вона вже не думала.

Перший стрибок — легкий, ніби гра.

Приземлення — і знову швидкість.

Другий — вище.

Третій — швидше.

Закрут. Різко зведені руки — і світ навколо перетворюється на кольорове коло.

Вона чула крики дітей. Можливо, оплески. Але незабаром перестала чути будь-що.