Розділ 22. Лід пам’ятає все

Маркізу, викупану, висушену, закутану і вкладену відпочивати на подушечку в кімнаті господині, трохи розморило. Корделія, як повідомила Патті з відчутним полегшенням, теж «після важкої дороги» пішла відпочивати. І особняк знову задихав рівно після того, як пережив коротку, але бурхливу грозу.

І оскільки життя повернулося у звичне русло, в Евеліни нарешті з’явилася можливість роздивитися творіння пана Раллі. Вона урочисто внесла коробки до дитячої й опустила на килим.

— А ось і наші ковзани, — оголосила вона.

Лайла та Максиміліан уже поснідали й були готові до пригод, а тому охоче підбігли ближче й завмерли в очікуванні.

— Відкриваємо? — змовницьки запитала Евеліна.

— Відкриваємо — прошепотіла Лайла й від нетерплячки стала навшпиньки.

Кришка першої коробки піднялася — і вузька смужка леза впіймала світло з вікна, виблискуючи відполірованою поверхнею.

— Вони… вони… — у Лайли аж подих перехопило від надлишку емоцій. — Вони справжні!

Ковзани не були рожевими — на щастя чи на жаль, пан Раллі виявився людиною практичною. М’яка шкіра ніжного молочного відтінку, акуратна шнурівка, витончена форма — жодної зайвої деталі, жодної крикливої прикраси. Та для Лайли вони були досконалістю.

— Це найкрасивіші ковзани у світі, — проголосила вона з абсолютною впевненістю людини, яка бачила світ цілих п’ять років і має право судити. — Най-найкрасивіші!

Вона обережно провела пальчиком по лезу, одразу ж відсмикнула руку й захоплено зойкнула:

— Які гострі! І так яскраво блищать, як срібні. Тільки кращі!

Максиміліан уже приміряв свої. Його ковзани були трохи темніші, стриманіші, з акуратною прошивкою з боків. Він не видавав захоплених вигуків і не зойкав, але його очі… очі сяяли. Він сидів на підлозі й зі здивованим захватом роздивлявся свої ноги в ковзанах, похитуючи ступнями з боку в бік.

— Зручні, — серйозно промовив він з упевненістю маленького експерта.

Евеліна усміхнулася й потягнулася до своєї коробки. Вона зазирнула під кришку — і серце в неї тьохнуло. Там, у коробці, лежали не просто ковзани — то був шматочок її колишнього життя.

Біла шкіра. Елегантний вигин черевичка. Тонке, ідеально відполіроване лезо. Жодної показної розкоші — лише витонченість і точність.

Пан Раллі справді постарався.

Вона обережно провела долонею по черевичку, вдихнула ледь вловимий запах нової шкіри — і на мить забула, де знаходиться. Лід. Музика. Ковзкий поворот. Політ.

— Ліно… — тихо покликала Лайла. — А ви вмієте кататися?

Питання було поставлене так, ніби йшлося про володіння давнім заклинанням.

Евеліна тепло всміхнулася.

— Трішки вмію.

— Я знала! Я знала! — зраділа Лайла. — Але ж це так складно. Леза такі вузенькі! Як же можна не впасти?

— Іноді люди падають, — чесно визнала Евеліна. — Але потім підводяться і їдуть далі.

— Ліно, мені так хочеться якнайшвидше побачити, як ви катаєтеся! — Лайла підстрибувала від емоцій, які її переповнювали. — Дуже-дуже! Можна ми підемо на ковзанку просто зараз?

Вона подала Максиміліанові руку, і той підвівся в ковзанах на ноги. Дуже задоволений тим, що може втримати рівновагу, він усміхнувся й несподівано емоційно підтримав сестру:

— Так, просто зараз! Можна?

Ця парочка маленьких провокаторів могла б просити в Евеліни що завгодно. Коли на тебе дивляться такими очима, відмовити неможливо.

Та й навіщо їй відмовляти? Евеліна й сама ледве стримувалася. Нові ковзани. Своя ковзанка біля дому. І діти, готові на будь-які подвиги.

— Добре, — сказала вона і підвелася. — Одягаємося. І йдемо на ковзанку.

— Просто зараз?! — Лайла заверещала від щастя.

— Просто зараз.

За кілька хвилин вони вже спускалися сходами — троє змовників, озброєних ковзанами й захватом. Лайла базікала без упину, Максиміліан зосереджено притискав коробку з ковзанами до грудей, а Евеліна відчувала, як усередині розгорається знайоме, майже забуте відчуття — щасливе передчуття.

Лід чекав.

Ейден стояв біля вікна своєї кімнати, схрестивши руки на грудях, і задумливо дивився на зимове подвір’я. Він складав плани на сьогодні.

Річний звіт для Великої ради майже завершено. Залишилося звести останні цифри в таблиці — нудна, але необхідна робота. І ще переглянути статтю професора Бойля. Про неї вже тиждень гомонить столиця. «Свіжий погляд на низку суспільних і природних аномалій», «революційні висновки», «сміливі гіпотези»…

Ейден трохи скривився.

Сміливі гіпотези, як правило, означають брак фактів.

Він потер перенісся. Гаразд, мабуть, з цієї статті й варто почати. Якщо, звісно, не виникне несподіваних перешкод з боку непроханих гостей.

Добре, що Корделія вирішила подрімати до обіду. Перша половина дня обіцяла бути відносно мирною. На відміну від ранку, який супроводжувався надлишком багажу, вередливими вигуками й падінням архіваріуса.

Ейден мимоволі всміхнувся.

Маркіза.

Маленьке біле пухнасте створіння, що нагадує хмарку збитих вершків із двома чорними намистинками очей. Ранкова сцена все ще стояла перед очима: циліндр пана Марра з’їхав набік, Корделія з трагічним виразом обличчя свариться, Фредеріксен раптово стає грудьми на захист цінного працівника.

Втім, слід визнати, в певному сенсі Маркіза — благо. Добре, що Корделія взяла її з собою. Розпещена собачка потребує постійної уваги. Отже, у Корделії буде менше часу вимагати уваги від Ейдена до себе.

А вимагати вона буде.

Ще вранці вона встигла між скаргами на «виснажливу морську подорож» м’яко, але наполегливо натякнути, що хотіла б сьогодні ж прогулятися з ним місцевими крамницями й міським ярмарком. «Ейдене, любий, я так давно не була в провінції, це, мабуть, так… чарівно».

Він відповів ухильно. І чудово розумів, що це лише перший захід. Йому слід вигадати кілька хитрощів, аби не порушувати правил пристойності і при цьому звести спілкування з нею до мінімуму. Втім, довго думати про Корделію він не хотів — і не міг.