Розділ 21. Початок великої провінційної драми

Евеліна стрімко вилетіла з чорного входу й кинулася до місця подій. Та як би вона не поспішала, встигла лише до кульмінації.

У дворі, на тлі екіпажу й мерзлого блиску ранкового снігу, розгорталася драматична сцена.

Пан Марр, на щастя, вже стояв на ногах. Але вигляд мав, м’яко кажучи, не надто респектабельний. Пальто — у снігу. Циліндр з’їхав набік. Щоки — червоні. Погляд — ошелешений.

Та наразі його зовнішність була далеко не головною проблемою.

Кошик, який він впустив, лежав у снігу перекинутий. А поряд із ним — те, що з нього випало. Маленький білий клубочок хутра.

У цьому клубочку вгадувався чорний носик. А якщо дуже пильно придивитися й не кліпати — ще й дві вугільні цяточки очей.

Клубочок — гавкнув.

І не просто «гав-гав», а так, ніби висловлював протест усьому світові: снігові, повітрю, гравітації й особисто панові Марру як їхньому уповноваженому представникові.

Евеліна, мабуть, навіть усміхнулася б — просто по-людськи, — але тієї ж миті з дверей парадного входу вискочила Корделія.

Вискочила з таким виглядом, ніби світ опинився на порозі всесвітньої катастрофи.

— Ой лишенько… Маркізо! — сплеснула вона руками. — Любонько… що вони з тобою зробили?! Босими лапками… на сніг?!

Слово «сніг» було вимовлено з особливою драматичною мукою.

Маркіза, коли почула своє ім’я, тут-таки випросталася… наскільки взагалі може випростатися клубочок хутра. І гавкнула ще раз, вже трохи нижчим тоном, із відтінком «так-так, і це ще не все».

На ґанку за лічені секунди зібралася публіка.

Патті стояла, притиснувши долоні до грудей. Вираз її обличчя свідчив, що її роздирають два бажання:

перше — поспівчувати бідолашній собачці,

друге — розсміятися. Бо всі троє — і архіваріус з перекошеним циліндром, і Маркіза, яка ображено гавкала на нього, і її господиня в оксамитових чобітках на лірейському снігу — являли собою видовище вельми колоритне.

Вень-Чан примудрявся зберігати цілковиту незворушність — так дивляться на світ не в мить назрівання скандалу, а в мить медитації.

Фредеріксен же витягла свій коричневий блокнот і писала так люто, ніби олівцем можна було не лише фіксувати, а й карати.

Ейден… Ейден був ідеально спокійний.

Обличчя — незворушне.

Постава — королівська.

Погляд — рівний.

І тільки очі… очі були веселі.

Корделія підхопила Маркізу — не просто підняла, а стрімко відірвала від землі, мов святиню, врятовану від варварів. Собачка заметушилася, обурено загавкала, а потім, коли опинилася на руках у господині, раптом заспокоїлася.

Корделія урочисто вмостила Маркізу назад у кошик зі словами:

— Вона вся тремтить! Їй терміново потрібна тепла ванна. Негайно!

Потім вона повернулася до пана Марра і зміряла його поглядом так, ніби саме він вигадав сніг, по якому довелося ступати босими лапками її собачці.

— Маркіза не терпітиме подібного поводження! Яка кричуща неповага! Я ще ніколи не зустрічала такого… — Корделія явно добирала слова. Її придворне виховання вимагало шляхетності, але характер вимагав крові. — такого недбалого… нерозторопного… незграбного слуги!

Пан Марр миттю зобразив уклін. Здавалося, якби його воля, він провалився б крізь землю просто зараз — і бажано назавжди.

— Ваша милосте… ви цілком праві… я глибоко винен… я… я…

— Ейдене, любий! — Корделія тут-таки переключилася на Греймонта й вимовила «любий» з такою інтимною впевненістю, ніби вони щонайменше двічі разом рятували королівство. — Сподіваюся, ти звільниш цього роззяву.

Пан Марр, в характері якого, як уже знала Евеліна, було визнавати будь-яку провину й бути готовим понести будь-яке покарання, поспішно додав:

— Так… так, звісно… я заслуговую на звільнення… і навіть… навіть на вигнання… якщо буде ваша воля…

Евеліна вже відкрила рота — щоб втрутитися, розрядити ситуацію, допомогти, — але тієї ж миті сталося те, чого вона аж ніяк не чекала.

Вперед ступила Фредеріксен.

Не різко. Без метушні.

Як суддя, який не підвищує голосу, бо це зайве, коли є влада.

— Прошу пробачити, ваша милосте, але пан Марр не може бути звільнений, — мовила Фредеріксен крижаним тоном із якимись особливими, майже урочистими нотками. — Це рідкісний фахівець і знавець своєї справи.

Корделія перевела погляд з Фредеріксен на архіваріуса й повела очима зверху вниз, ніби засумнівалася, чи справді йдеться про нього.

Та Фредеріксен провадила далі:

— Він, можливо, не має достатнього досвіду поводження з негiгієні… — управителька зробила паузу, старанно добираючи слова. Все ж таки Маркіза — собачка королівської крові, а не чийсь там їжачок, — …із такими делікатними тваринами…

Маркіза видала коротке «гав», яке легко перекладалося: «я все чую».

— …затe може привести до ідеального ладу архів, — завершила Фредеріксен. — І взагалі, він знає ціну порядку. Надзвичайно рідкісна якість у наш час!

Із цими словами вона підняла з землі його портфель, що весь цей час покірно лежав у снігу, і вклала його до рук пана Марра.

А тоді… заходилася обтрушувати його пальто від снігу.

Не демонстративно, не грубо.

По-хазяйськи.

Пан Марр тремтливо притиснув портфель до грудей.

— Пані Фредеріксен… я… я… — він задихався від захвату, і голос його зривався. — Ваше розуміння… ваша велич… ваш… ваш метод…

Фредеріксен не підводила очей і суворо мовила:

— Надалі… будьте більш уважні, дивіться під ноги. Боюся, нам не обійтися без повторного інструктажу.

Марр старанно закивав. Було очевидно, що він щиро прагне ще одного інструктажу. А може, й кількох.

І тут, ніби світ вирішив, що виставу час завершувати на високій ноті, незворушний Вень-Чан трохи схилив голову й промовив:

— З вашого дозволу, я вас залишу, щоб організувати для Маркізи гарячу ванну.

Корделія миттю подобрішала.

— Так! Ванну! І… будь ласка… без протягів. Маркіза… вкрай чутлива.