Розділ 20. Оксамитові чобітки та нова посада пана Марра

Ранок в Евеліни почався не так, як вона любила.

Вона прокинулася з твердим наміром влаштувати собі спокійні пів години — філіжанка міцної кави, аромат свіжої випічки, Патті з її острівними новинами, Вень-Чан із філософським зауваженням на кшталт: «Як кажуть в нас у Країні Вічного Сходу, ранок — це шанс прожити життя ще раз, але без вчорашніх помилок».

Однак планам не судилося здійснитися. Події понеслися стрімко й уривчасто, мов у чехарді.

Спершу в особняку з’явився пан Раллі — чоботяр.

Він прибув із сяйливою усмішкою та трьома коробками в руках. Коробки виглядали скромно — сірий картон, перев’язаний мотузкою. Та Евеліна знала, що всередині. І відчула по-дитячому чисту, незатьмарену радість.

Три пари ковзанів.

Для Лайли.

Для Максиміліана.

І… для неї.

І коли тільки пан Раллі все встиг? Адже ще вчора тільки знімав мірки.

Вона подякувала йому й побігла до себе. Її уява малювала акуратні шкіряні черевички на шнурівці й холодний блиск відполірованих лез. Але побачити все це на власні очі Евеліна не встигла. Щойно вона розв’язала мотузку на першій коробці, як з вулиці долинув звук. Схоже, до особняка наближався екіпаж.

Екіпажі сюди приїжджали вкрай рідко. Лірейці взагалі нечасто користувалися транспортом — воліли ходити пішки. Вони вважали, що острів достатньо малий, аби дістатися в будь-який його куточок пішки. Логіка підказувала — це хтось приїжджий. Вочевидь, Корделія, внучата племінниця королеви, власною персоною.

Евеліна поки залишила коробки й попрямувала до вітальні, з вікна якої було видно парадний вхід до особняка. Їй хотілося, не привертаючи зайвої уваги, подивитися, що відбувається у дворі.

Вона підійшла до вікна й переконалася, що біля ґанку справді зупинився екіпаж. Вень-Чан уже вийшов назустріч — бездоганний, незворушний, у своєму розкішному східному халаті.

Дверцята екіпажу відчинилися. На сходинку обережно ступила ніжка в оксамитовому чобітку.

Евеліна іронічно хмикнула.

Оксамитовому.

Чобітку.

Взимку.

Чобітки були смарагдового кольору, з тонкою вишивкою й крихітною золотою пряжкою. Вони були явно створені для паркету, а не для лірейського морозу.

Слідом з’явилася й сама їхня власниця.

Соболина шубка. Пишний хутряний комір — такий великий, що спадав на плечі. Витончені рукавички кольору слонової кістки.

І сережки.

Сережки спалахнули в променях зимового сонця так, що Евеліна мимоволі примружилася. Великі діаманти ловили світло й розсипали його навсібіч — немов попереджали: ось вона — та, що має бути в центрі уваги.

Утім, власницю діамантів не можна було назвати красунею.

Риси обличчя трохи витягнуті, очі — невеликі й близько посаджені, підборіддя — надто гостре. Але все це ніби компенсувалося тим, що кожна деталь її вбрання кричала: я особлива, я виняткова, я варта захоплення.

Вень-Чан галантно подав їй руку.

Крізь скло слів не було чути, але Евеліна була цілковито впевнена, що він промовляє щось на кшталт:

— Особняк Греймонтів щасливий приймати сяйво такої вишуканої гості.

Будь-які сумніви зникли — це, безперечно, Корделія.

Невдовзі голос гості вже розливався холом.

Голос був високий, з вередливими нотками.

— Овва, Ейдене, любий, я така рада тебе бачити! Але чому ти прислав екіпаж, а не приїхав зустріти мене особисто? Подорож поромом — це так виснажливо! Я думала, помру від нудьги. Там така публіка — ні з ким і словом перекинутися. А ти ж знаєш, як я не люблю тишу. У мене страшенно розболілася голова…

Тут нарешті потік слів урвався. Невже Корделія таки вирішила дати Ейденові відповісти? Чи, може, саме в цю мить вона кривиться й утомлено розтирає пальцями скроні, щоб продемонструвати, як їй зле?

Мовчання, однак, було недовгим. І за мить голос знову задзвенів, мов розбите скло:

— А чому твій слуга стоїть, як статуя? Нехай допомагає дворецькому заносити мій багаж!

Слуга? Кого це Корделія назвала слугою?

Загадка швидко розкрилася. Евеліна побачила, як з особняка квапливо вискочив пан Марр — із портфелем під пахвою, трохи захеканий і дещо спантеличений. Схоже, він звик завжди з усіма в усьому погоджуватися, тому, мабуть, не наважився заперечити, коли його зарахували до слуг.

З широко розплющеними очима архіваріус намагався зорієнтуватися в ситуації, спостерігаючи, як Вень-Чан дістає з екіпажу багаж.

Ох, скільки ж його було.

Валізи.

Коробки для капелюшків.

Кошики.

Якісь довгі футляри.

Ще коробки.

Ще валізи.

Наскільки Евеліна знала, Корделія приїхала на два-три дні. Що ж вона збирається робити з усім цим багажем?

Невідомо, чи тим самим питанням переймався пан Марр, але він, не кліпаючи, спостерігав, як Вень-Чан кілька разів прослідував із поклажею від екіпажу до особняка. І коли дворецький зник у домі з черговою порцією багажу, архіваріус нарешті вирішив діяти. Він переклав портфель із правої пахви під ліву й легкою риссю попрямував до екіпажу. Вхопивши перший-ліпший кошик, пан Марр рушив до ґанку.

Два кроки.

Три.

І раптом — підступний блиск криги під ногами.

Він послизнувся.

Сталося це так стрімко, що Евеліна не встигла злякатися. Пан Марр розпачливо замахав руками у відчайдушних спробах втримати рівновагу. Та ані рівновагу, ані портфель, ані кошик втримати йому не вдалося. За мить він уже лежав на землі й безпорадно борсався.

Усе це виглядало б як безневинний кумедний казус, якби під час падіння з кошика дещо не випало.

Евеліна спершу навіть не зрозуміла, що саме. Але коли зрозуміла, прийшло усвідомлення, що події можуть набути зовсім несподіваного повороту й драматичної глибини. Було очевидно — пан Марр потребує негайної допомоги.

Евеліна стрімголов кинулася до чорного входу.

__________________________

Зі святом весни! ❤️❤️❤️