Розділ 19. Проблема, яку не чекали

Персиковий чай, безсумнівно, був злочинно смачний.

Ейден повільно підніс чашку до губ і на мить заплющив очі. Вечір виявився дивовижно… приємним. Підозріло приємним. Він майже відчував, як всередині нього щось неприпустимо розслабляється.

Чи то чай діяв так підступно, чи то співрозмовниця.

Він розплющив очі.

Евеліна сиділа навпроти, підклавши під себе одну ногу — абсолютно неприпустимо для світського товариства й абсолютно природно для неї. Вона з виглядом дослідниці діставала з вазочки східні солодощі, обережно клала вибраний шматочок до рота й усміхалася якимось своїм думкам. А коли робила ковток чаю, її очі ледь помітно примружувалися — як у людини, яка щиро насолоджується життям.

Ейден спіймав себе на тому, що спостерігає за нею надто уважно.

Евеліна була… жива.

Не просто енергійна. Жива — до кінчиків пальців.

І ще — непередбачувана.

Він усе життя прагнув контролю. Передбачуваність — це безпека. Порядок — це захист. Стратегія — це влада.

А тепер у його домі жила непередбачуваність із зеленими очима. І він не має над нею влади.

Ейден прокидався вранці й не знав, що на нього чекає:

їжак,

ковзанка,

східне шатро,

схованка в порцеляновій сові

чи філософська дискусія про дзеркала.

І — що ще тривожніше — він починав отримувати від цього задоволення.

Він не впізнавав себе.

Не було жодної потреби розповідати їй історію Райана та Лілеї. Це було особисте. Родинне. Майже сокровенне. Але він розповів. Бо заздалегідь знав, як вона слухатиме. Як у неї розширяться очі. Як вона спалахне обуренням при згадці про капітана Барка. Як тихо зітхне, коли мова зайде про відданість.

Він наповнив її чашку новою порцією чаю.

І свою також.

Він хотів, щоб вечір тривав довше.

І все ж — скалкою, тонкою, неприємною — в голові сидів лист зі столиці.

Він поставив чашку на блюдце і звів розмову до листа та проблеми, яку той створює.

Його неправильна няня виявила готовність допомогти, коли ще навіть як слід не дізналася, у чому саме полягає проблема.

Ейден почав пояснювати.

— Боюся, у нас скоро будуть гості.

Евеліна відразу пожвавішала.

— Вочевидь, проблемні гості?

Він усміхнувся.

— Як сказати. Приймати внучату племінницю її величності — це висока честь.

Сарказму він навіть не намагався приховати. Евеліна кивнула, даючи зрозуміти, що все зрозуміла.

— Її звуть Корделія, — додав Ейден.

Саме ім’я звучало як шелест шовку. Розніжена, сліпуче вбрана, вічно в центрі уваги й абсолютно безтактна, вона вміла заходити до кімнати так, ніби це сцена, а довкола — захоплені глядачі.

Їхні родини колись дружили. Ейден бачив її досить часто. І достатньо добре знав. Правила пристойності вимагали виявляти до неї повагу й увагу, але Корделія вирізнялася дивовижною здатністю стомлювати. Ейден не міг підтримувати з нею розмову довше десять хвилин і, якщо життя посилало йому випробування мати її за співрозмовницю, він завжди шукав привід утекти чи передоручити турботу про неї комусь іншому.

Але цього разу так не вийде. Королева у своєму листі недвозначно натякнула, що очікує від Ейдена гостинності.

«Корделія багато чула про те, як пишно відзначають зимові свята на острові. Вона збирається відвідати Лірею, щоб побачити все на власні очі. Сподіваюся, дорогий Ейдене, ви влаштуєте їй теплий прийом».

Іншими словами, Ейден мав запросити Корделію стати гостею його особняка.

— Вона молода, — продовжив він окреслювати ситуацію. — Товариська. Любить бути в центрі уваги. Її буває… забагато.

Евеліна стримала усмішку.

— Це ще не злочин.

— Ні, — погодився він. — Проте вона родичка короля. А король щось підозрює.

Евеліна швидко вловила хід його думок.

— Ви думаєте, її відправили сюди за дорученням його величності? Доручили щось розвідати?

— Я не можу цього виключити. Коли я востаннє бачив короля, він був украй невдоволений тим, що столицею повзуть чутки про його радника. Далеко не безневинні чутки. Він хотів знати причину. Я не міг сказати всієї правди.

Евеліна замислилася.

— Гадаєте, вона шпигуватиме?

— Я гадаю, — м’яко сказав він, — вона усміхатиметься.

Він зробив паузу.

— І все помічатиме.

Тиша між ними стала щільнішою.

Ейден спокійніше додав:

— Якщо при ній станеться бодай одне «ВОНО», то неважливо, просив її про щось король чи ні — про це знатиме не лише він. Чутки розлетяться швидше, ніж вогонь.

Евеліна помовчала, але недовго. Ейден уже помічав у ній цю рису. Її неможливо загнати в зневіру. Кілька секунд — і вона знову випромінювала життєрадісність.

— Жодних «ВОНО» не буде, — урочисто запевнила вона.

Він не став запитувати, як саме Евеліна збирається це забезпечити. Він майже повірив, що це їй під силу. Останнім часом сталося багато всього — жодного дня без метушні, падінь, хаосу — і водночас «ВОНО» таємничим чином зникли з їхнього життя.

— Якщо за той час, поки Корделія гостюватиме у нас, не станеться жодного «ВОНО» — я ваш боржник, — пообіцяв Ейден. — Просіть, що забажаєте.

Евеліна усміхнулася. Загадково.

— Яка необачна обіцянка. Що ж, у мене є одне бажання. Сміливе. Не боїтеся, що пошкодуєте?

Мабуть, розсудлива людина справді насторожилася б на рахунок сміливих бажань цієї непередбачуваної неправильної няні. Але Ейден, вочевидь, уже потроху втрачав розсудливість.

— О, безперечно, боюся, — сказав він із дражливими нотками. — Але якщо вже пообіцяв — дотримаю слова.