Розділ 18. Персикова змова

Годинник у вітальні пробив десяту вечора. Він мав дивовижну властивість — його було чути в будь-якій кімнаті особняка. І ось десять ударів величного старовинного годинника розійшлися кабінетом Максиміліана Греймонта глибоким глухим дзвоном.

Ейден перервався на півслові і прислухався.

— Нам краще негайно пройти у вітальню, — заявив він з таким виглядом, ніби оголосив евакуацію у зв’язку зі стихійним лихом.

— Негайно? — перепитала Евеліна і відчула, як кутики губ самі повзуть вгору. — Ви так говорите, ніби там… якась засідка.

— Там Вень-Чан, — незворушно уточнив Ейден і підняв руку, підкреслюючи, що це ще гірше за засідку. — А у Вень-Чана о цій порі вечірня чайна церемонія. І він буває вкрай обурений, якщо на церемонію запізнюються.

— Ви боїтеся гніву Вень-Чана? — Евеліна примружилася і вклала в запитання рівно стільки іронії, скільки дозволяла субординація, і навіть трішки більше — бо день був надто вдалим, щоб не дозволити собі цю зухвалість.

Ейден подивився на неї так, як дивляться на людину, яка ще не розуміє, з чим має справу.

— Боюся, — абсолютно серйозно відповів він. — З виду він — сама чарівність. Але коли обурений, може замучити східною мудрістю до смерті.

— Що ж, у такому разі нам краще поквапитися, — Евеліна теж спробувала сказати це з якомога серйознішим виглядом.

Ейден відчинив двері і пропустив її вперед. Він зробив це так природно й граційно, що Евеліна раптом вирішила: йому пасує бути галантним.

Вони йшли у напрямку вітальні. Досить швидко. Коридори дихали приємною тишею. Лише десь далеко, в самісінькій глибині дому, ліниво потріскував камін. Здавалося, вони з Ейденом у особняку самі. Хоча вони й були майже самі, якщо не рахувати Вень-Чана та сплячих дітей.

У вітальні горіло світло — тепле, бурштинове. Чайний столик стояв біля каміна, накритий бездоганно, як і все, що робив Вень-Чан: серветки лежали рівно, чашки були підігріті, маленька цукорниця стояла строго по центру. Її оточувало з десяток крихітних вазочок зі східними солодощами.

Вень-Чан зустрів їх легким уклоном. Вираз його обличчя був привітний і трохи лукавий. Погляд розкосих очей ковзнув до годинника на камінній полиці. Погляд цей здався коротким, але промовистим. Я все бачив. Я все помітив.

— Ви якраз вчасно, — повідомив він, і в цій фразі чітко чулося: ще б хвилина — і ви були б уже «якраз» невчасно.

Евеліна усміхнулася: якщо її й надалі запрошуватимуть на вечірні чайні церемонії, то, мабуть, варто діяти саме так, як Ейден — щойно почує бій годинника, негайно прямувати у вітальню.

Вони сіли в затишні крісла, і Вень-Чан розлив чай. У повітря піднявся аромат — ніжний, теплий і цілком літній, що було дивно посеред зими.

— Сьогодні чай зі шматочками фруктів, — оголосив він. — У кожного вечора свій настрій.

Евеліна вдихнула і примружилася від насолоди — вона впізнала цей запах.

— Персик.

Вень-Чан подивився на неї схвально.

— Персик, — підтвердив він. — Дуже особливий фрукт. І з цього приводу я знаю абсолютно неймовірну легенду. Але… — він розвів руками, — розповім її наступного разу.

— А чому не сьогодні? — Евеліна мало не обурилася. Їй хотілося почути легенду просто зараз. Їй узагалі хотілося сьогодні всього: і чаю, і легенд, і продовження історії про Лілею.

Вень-Чан усміхнувся — стомлено, але тепло.

— Сьогодні я змушений покинути церемонію раніше. День був насичений подіями, — він схилив голову трохи нижче, ніж вимагала звичайна ввічливість, — і мій організм уже потребує відпочинку. Я залишу вас насолоджуватися персиковим чаєм без мене.

Він промовив це так, ніби залишав їм не чай — а цілу пригоду. І зник з вітальні легко, майже беззвучно, наче розчинився в повітрі.

Евеліна провела Вень-Чана поглядом і відчула легкий жаль. Їй бракуватиме його коментарів. Утім, свої переваги були й у тому, щоб залишитися з Ейденом наодинці. Вони ж іще не поговорили про найголовніше.

Евеліна зробила перший ковток.

Чай був гарячий, але не обпікав. Він ніби зігрівав не язик, а все всередині — від кінчиків пальців до думок. Персик був м’який, теплий, із тонкою солодкістю, яка не липла, а розчинялася. Евеліна відчула, як плечі самі опускаються: напруження дня залишало тіло тихо, без боротьби.

Вона підвела очі — і побачила, що Ейден на мить теж перестав бути «господарем особняка, магістром і людиною, якої боїться все королівство». На його обличчі було майже… блаженство.

Евеліна подумала: от зараз. Зараз він розслаблений. Саме час — порушити небезпечну тему й швидко з нею покінчити.

І — так, вона чудово усвідомлювала, що робить.

— Я готова, — рішуче оголосила Евеліна.

Ейден завмер з чашкою біля губ. Глянув поверх її краю.

— Готові… до чого?

— Як це до чого? — Евеліна навіть злегка обурилася. — Готова, щоб ви мене насварили за їжака. Хіба не про це ви думаєте весь вечір? Я запевняла, що проблему їжака вирішено. А він знову став винуватцем переполоху.

Ейден усміхнувся. Майже.

— Гаразд, насварю, — великодушно пообіцяв він. — Але потім. Спершу я маю вам подякувати.

— За що? — здивувалася Евеліна.

І тут його голос змінився. Лишився звично стриманим — але став теплим.

— За свято, яке ви влаштували для дітей.

Евеліна відчула, як у ній щось затремтіло.

— Але… це ж не я… не тільки я.

— Це ви. У них давно не було справжнього свята.

Евеліна змушена була на мить опустити очі в чашку, бо раптом стало надто приємно. І надто небезпечно.

— Усе одно, — пробурмотіла вона, повертаючи собі бойовий тон. — Я наполягаю на початковій послідовності. Спершу ви мене сварите. А вже потім хвалите.

— Ви мене змушуєте?

— Так. Починайте! Я готова.

Ейден раптом розсміявся — тихо, коротко, але дивовижно заразливо.

— Я не можу нікого сварити, коли п’ю такий смачний чай, — сказав він. — Зізнавайтеся: ви в змові з Вень-Чаном.