Розділ 17. Відданість крізь роки

Ейден повів Евеліну тихим коридором північного крила. Тут завжди було трохи прохолодніше, а світло здавалося приглушеним. Він зупинився біля важких дверей із бронзовою ручкою.

— Це кабінет мого діда, Максиміліана Греймонта, — сказав він, пропускаючи її вперед. — Тут усе залишилося так, як було за його життя.

Кімната зустріла їх тишею — лише рівномірно цокав великий підлоговий годинник.

Ейден запалив старовинну лампу, і простір довкола став напрочуд затишним.

Високі вікна обрамлювали важкі зелені портьєри, акуратно підхоплені шнурами, ніби господар просто вирішив, що сьогодні йому потрібно більше світла. У центрі стояв масивний письмовий стіл з темного горіха. Красива річ. Але погляд Евеліни ковзнув у куток. Там було дещо цікавіше — телескоп. І, звісно ж, вона звернула увагу на книжкові полиці, де, крім книг, стояли кілька моделей вітрильників надзвичайно тонкої роботи.

На стінах — невеликі етюди: штормове море, зимовий берег, маяк, тонко виписана гілка папороті. А ще — уламок корабельного герба в акуратній рамі. Вочевидь, той самий, який Ейден і його дід знайшли замість скарбу на північному узбережжі.

Евеліна повільно пройшла вперед, торкаючись поглядом деталей.

Вона завжди вважала, що простір говорить про людину більше, ніж будь-які слова. І тут не відчувалося сухої строгості. Тут жила жага до життя. Цікавість. Творчість.

— Ваш дід був дуже цікавою людиною, — тихо сказала вона.

— Так, — коротко відповів Ейден.

Його погляд був теплим. Він любив діда. Дуже. Евеліна зрозуміла це ще тоді, коли він розповідав їй про їхні спільні пошуки скарбу.

Але чому він привів її сюди? Це питання не давало спокою. І відповідь пролунала дуже скоро.

На одній зі стін висіла галерея портретів. Ейден підійшов до одного з них.

— Ось вона. Лілея. Кохана Райана Греймонта. Бабуся мого діда… і моя прапрабабуся.

— Ваша прапрабабуся? — Евеліна всміхнулася. — Отже… на освідчення в листі вона все ж відповіла «так»?

Ейден похитав головою.

— Боюся, що ні. Судячи з дати, лист було написано задовго до того, як Райан дочекався її згоди.

Евеліна з цікавістю роздивлялася портрет. Жінка на ньому була надзвичайно вродливою. Ось і пояснення, чому Райан не одразу здобув її згоду. Добитися такої красуні нелегко. Хоча… краса Лілеї не була холодною чи пихатою. Вона не виглядала гордою панянкою, яка відкидає залицяння лише для того, щоб помучити закоханого чоловіка. Але й наївної беззахисності в ній не було. Попри ніжні, витончені риси обличчя, у ній відчувалася внутрішня сила.

— Що ж сталося? — запитала Евеліна. — Ви обіцяли розповісти. І я відчуваю… це дуже романтична історія.

Ейден усміхнувся.

— Я не надто вірю в романтичні історії. Життя зазвичай значно прозаїчніше, ніж у сентиментальних книжках. Але… історія моїх предків — рідкісний випадок, коли, не змінивши жодної деталі, отримуєш справжній роман.

Він почав розповідати, і Евеліна жадібно слухала, не зводячи очей із портрета.

— Райан був дуже молодим, коли зустрів Лілею. І закохався одразу. Палко. Беззастережно. Він залицявся красиво — настільки, наскільки дозволяли тодішні звичаї. Писав листи, дарував книги, влаштовував прогулянки. Я не знав про існування того листа, який знайшов Люціан Марр. Але сумніваюся, що він був єдиним. Та всі старання Райана були марними.

— Чому? — Евеліна відірвала погляд від портрета і глянула на Ейдена.

— Можливо, злий фатум, — він усміхнувся з легкою гіркотою. — Подейкують, чоловікам роду Греймонтів не щастить з жінками. Вони закохуються не в тих. Коли Райан почав залицятися до Лілеї, її серце вже належало іншому. Капітанові корабля на ім’я Грон Барк.

Грон Барк. Евеліна ще не знала, хто це, але він їй уже не подобався.

— Його корабель ненадовго зупинився в гавані острова, — продовжив Ейден. — Два тижні — і цього вистачило. Грон був красивим, сміливим, чарівним. Він заморочив їй голову. Добився обіцянки чекати його — і відплив.

— І вона чекала?

— Чекала, — кивнув Ейден. — Минув місяць… два… рік… Юних красунь вважають легковажними створіннями, але Лілея була не такою. Вона терпляче чекала й залишалася байдужою до залицянь інших кавалерів.

Евеліна знову глянула на портрет. І раптом помітила дивовижну схожість широко відкритих сіро-блакитних очей Лілеї з очима Максиміліана.

— Так тривало три роки, — додав Ейден. — Спершу капітан Грон писав. Листи приходили регулярно. Потім — рідше. Потім іще рідше. А згодом зв’язок перервався зовсім. Ніхто не знав, що сталося з капітаном. Куди занесла його доля і чи з’явиться він коли-небудь на острові знову. Надії не втрачала лише Лілея.

Евеліна відчула, як щось болісно стиснулося всередині.

— І одного разу до пристані причалив корабель. Не той, яким командував Грон. Інший. На борту був поранений моряк, непритомний. Його знайшли в рятувальному човні, що дрейфував у морі. Ніхто не знав, що з ним сталося.

— Лілея впізнала в ньому Грона? — здогадалася Евеліна й подумки ахнула.

— Так. Це був він. Тепер у Лілеї з’явилося пояснення, чому він зник. Чому не писав. Вона заходилася його виходжувати. Не відходила від ліжка ні на хвилину. Лікарі казали — шанси є. Тим часом чутки про відважного капітана, що дивом врятувався під час кораблетрощі, облетіла все королівство. І ось, коли він уже почав інколи приходити до тями, на острові з’явилася якась миловидна пані.

Що це ще за пані? Евеліна не чекала такого повороту.

— Вона прийшла додому до Лілеї й назвалася дружиною капітана. І, як невдовзі з’ясувалося, таки була його законною дружиною. Уже понад два роки.

— Як він міг?! — у Евеліні піднялася хвиля обурення. — Він був одружений… і продовжував писати? Продовжував підтримувати в Лілеї надію на спільне щастя?!

Ось недарма цей капітан одразу їй не сподобався. Може, у нього таких ошуканих дівчат було кілька? У кожній гавані — по одній? Авжеж це зручно: де б корабель не кинув якір, усюди знайдеться, з ким провести час.