Розділ 16. Вечір тільки починається

— Ліно… — Лайла лежала, закутана в ковдру аж до підборіддя, її очі сонно злипалися. — А чому пані Фредеріксен так сильно злякалася Пихтика? Він же такий смішний. І добрий. І так весело пирхає…

Гарне питання. Евеліні кортіло розсміятися, але вона стрималася. Той переполох, який Фредеріксен здійняла наприкінці свята, важко було пояснити. Може, вона чогось недоговорює?

Хоча, звісно, варто зважити на те, що їжачок, за словами управительки, з’явився цілковито несподівано.

Сталося це так. Поки більшість домочадців святкували відкриття ковзанки, Фредеріксен обходила ліве крило особняка. Перевіряла, чи все гаразд. Усе йшло як завжди, і блокнот був при ній. І раптом — в одній з кімнат вона помічає безлад: на підлозі валяється кришка від коробки. Неприпустимо. Неприйнятно. Обурливо.

Вона, звісно, зібралася цей безлад ліквідувати, підійшла, нахилилася… і тут кришка несподівано ожила й поповзла.

У напівтемряві вечора та примарних відблисках феєрверку це справило на Фредеріксен таке моторошне враження, що вона й сама не змогла пояснити своїх подальших дій. Відчинивши вікно, управителька заходилася несамовито кричати і кликати на допомогу.

Допомога прибула миттєво. Ейден, Вень-Чан і — на превеликий подив — Люціан Марр. Усі троє кинулися рятувати охоплену панікою Фредеріксен.

Евеліна та Патті залишилися з дітьми і з найневиннішим виглядом пригощали їх пончиками, ніби нічого не відбувається. Діти, на щастя, зовсім не злякалися. Максиміліан тільки запитав:

— А чому пані Фредеріксен так голосно співає?

До речі, так, її фальцет у місцевій опері точно оцінили б.

Як невдовзі з’ясувалося, «ожила кришка» виявилася всього лише Пихтиком, який знову застосував свій коронний трюк — пересування під прикриттям.

Вень-Чан повернув утікача до його затишної ніші у флігелі, а згодом розповів, що їжачок був сонний і не виявляв жодного бажання продовжувати пригоди. Слухняно згорнувся клубочком і миттю заснув.

Залишалося загадкою, чому його взагалі потягло в мандри. Евеліна навіть запідозрила, що хтось міг навмисне перенести його з флігеля до будинку. Але хто міг виявитися цим жартівником, вона й гадки не мала, тож довелося відкинути цю думку.

Патті проявила милосердя й заходилася відпоювати Фредеріксен чаєм. Після третього пончика її дихання вирівнялося, а голос знову набув звичних металевих нот.

Пан Марр також виявив чимале милосердя і навіть несподівану галантність. Він запропонував провести Фредеріксен додому. Хоч управителька й жила неподалік від особняка, але, схоже, прогулюватися самій у нічній темряві після пережитого здавалося їй не надто приємною перспективою. Тож, зрештою, вона прийняла пропозицію архіваріуса. Певна річ, зробила це з гідністю щонайменше імператриці.

На цьому інцидент було цілком вичерпано. Проте Евеліна не сумнівалася, що Фредеріксен неодмінно захоче їй помститися, коли добре виспиться і відновить сили. Адже управителька вважає, що за всіма витівками їжака стоїть саме Евеліна.

Як би там не було, у цю мить вона почувалася абсолютно щасливою. Свято вдалося. І навіть інцидент із переляканою управителькою його не зіпсував — радше додав пікантності. Діти запам’ятають цей день надовго.

— Думаю, пані Фредеріксен злякалася Пихтика, бо ще не встигла з ним потоваришувати, — спробувала відповісти Евеліна на запитання Лайли. — А коли потоваришує, перестане боятися і його колючих голочок, і його фиркання.

Лайлу ця відповідь задовольнила. За кілька хвилин вона вже спала. Спав і Максиміліан. Цього разу Евеліна навіть не встигла розпочати нову серію пригод Мея та Лії.

Вона тихо вийшла з дитячої.

Для неї вечір лише починався. Розмова з Ейденом була неминучою. У нього напевно знайдеться кілька гострих запитань щодо їжака. Особливо зважаючи на те, що вона запевняла: проблему з Пихтиком вирішено. Проте Евеліна не хвилювалася. У неї було дещо, що змусить Ейдена на певний час забути про їжачка, — лист Райана Греймонта.

Світло в кабінеті горіло. Вона постукала й увійшла.

— Перш ніж ви почнете сварити мене за їжака, — рішуче мовила Евеліна, — прочитайте ось це.

Вона простягнула Ейденові пожовклий аркуш.

Він глянув на папір з легким подивом.

— Що це?

Спрацювало. Про їжака забули.

— Лист, знайдений в архіві паном Марром. І він… надзвичайно цікавий.

Більше слів не знадобилося. Ейден захоплено заходився читати. У кабінеті стало тихо. Лише потріскував вогонь у каміні.

Евеліна спостерігала за його обличчям. Спочатку — скептичний спокій. Потім — зацікавленість. Далі — тінь напруження. І нарешті — зосереджена нерухомість.

Очі перестали ковзати по рядках. Лист було прочитано. Але він не підводив погляду. Сидів, задумливо тримаючи аркуш у руках.

Евеліна наважилася порушити тишу. Та чомусь запитала не про дзеркало Рангвальда. Вона поставила інше питання, яке хвилювало її відтоді, як сама прочитала цього листа:

— Вам відомо щось про кохану Райана? Про Лілею? Вона… відповіла йому? Сказала «так»?

Ейден повільно підвів очі.

— Відомо, — сказав він після паузи. — Це непроста історія. Хочете, розповім?

Серцебиття Евеліни трохи пришвидшилося.

— Звісно хочу.

Він підвівся.

Повільно. Із загадковою стриманістю, що, здавалося, віщувала щось важливе.

— Тоді ходімо.

— Куди? — мимоволі вирвалося в Евеліни.

Але Ейден уже прямував до дверей.

Вони вийшли з кабінету. Коридор був напівтемний, тихий. За вікнами лежала зимова ніч. Ліхтарики у дворі ще трохи мерехтіли.

Евеліна йшла поруч із Ейденом і відчувала, як у ній наростає передчуття.

Історія Райана та Лілеї, дзеркало Рангвальда, тріщина, темна сутність…

Куди він веде її?

І чим закінчилося те кохання — освідченням чи трагедією?

Вечір тільки починався.