Розділ 15. Несподіваний фінал свята

Свято вдалося саме таким, яким Евеліна його уявляла — трохи чарівним, трохи метушливим, теплим до сліз і водночас абсолютно домашнім.

Лайла й Максиміліан намилувалися ковзанкою аж до запаморочення, набігалися уздовж бортиків і по крижаній поверхні, перевірили лід на міцність і слизькість і нарешті згадали, що на них чекають ще й солодощі.

Коли вони знову підійшли до шатра, щоки в них палали рум’янцем, очі блищали, подих виривався хмарками пари.

Під шатром стіл аж гнувся від частувань. Патті перевершила саму себе: пончики з цукровою пудрою, ще теплі, з хрумкою скоринкою; м’які булочки, всередині яких ховалася густа ягідна начинка; кренделі, вкриті глянцевою карамельною глазур’ю й маком; чашки з гарячим шоколадом та пряним чаєм, від яких здіймалася духмяна пара.

Діти, як і годиться дітям, намагалися говорити, їсти, знову говорити — і все це водночас.

Евеліна спостерігала за ними з усмішкою, ловила кожну деталь — рожеві носики, липкі від варення пальчики. Ейден, хоч зовні й виглядав майже незворушним, насправді теж отримував щире задоволення. Евеліна була в цьому впевнена.

Що вже казати про Патті, яка сяяла від щастя, весело клопоталася, перевіряла, чи всі все скуштували. А Вень-Чан із загадковим виглядом сьорбав чай і виглядав так, ніби все, що відбувається, — частина ретельно продуманої східної стратегії.

І от, коли здавалося, що все вже ідеально, Евеліна раптом згадала. Пан Марр! Дивно, що він не прийшов… Утім, щойно вона про це подумала — побачила, що до шатра швидкою, але водночас якоюсь несміливо-обережною ходою поспішає знайома висока постать.

— А ось і він! — радісно вигукнула Патті й миттю підскочила. — Пане Марре! Мерщій сюди, вам — найкраще місце!

Люціан Марр сором’язливо усміхнувся, трохи вклонився й дозволив себе всадовити.

Портфель, звісно, був при ньому.

Він довго не міг вирішити, куди його подіти. Спочатку поставив на землю — але ніби злякався, що сніг і волога нашкодять дорогоцінному вмісту. Узяв на коліна — та зрозумів, що так незручно їсти. Спробував затиснути під пахвою — ледь не перекинув чашку.

Евеліна мусила докласти зусиль, щоб не розсміятися.

Нарешті портфель таки знайшов своє місце на колінах. І з виглядом людини, яка ухвалила важливе стратегічне рішення, пан Марр обережно його відкрив.

— На свято… — почав він м’яким голосом, — не годиться приходити з порожніми руками. У мене тут подарунки для наймолодших майбутніх ковзанярів.

Лайла й Максиміліан завмерли і з цікавістю спрямували погляди на гостя.

З портфеля показалися дві книжки.

Невеликі, але дуже гарні. Одна — у рожевій палітурці з золотистим тисненням, друга — насичено-бірюзова зі сріблястим візерунком.

— Я знайшов їх у бібліотеці, — пояснив Люціан. — У вельми жалюгідному стані, з розсипаними сторінками. Мені видалося… несправедливим залишати їх у такому вигляді. Я переплів їх заново й відновив.

Він простягнув рожеву книжку Лайлі, синю — Максиміліанові.

— Це казки. З чудовими ілюстраціями.

Лайла прийняла подарунок із широко розплющеними від захвату очима. Евеліна вкотре відчула неймовірне розчулення від того, як щиро її життєрадісне лисеня вміє радіти будь-чому.

— Вона рожева! — захоплено прошепотіла вона. — Найрожевіша книжка у світі! Дякую вам, пане Марре! Я скоро навчуся читати зовсім-зовсім добре, як Ліна! І першою прочитаю саме цю!

Максиміліан притиснув свою книжку до грудей, обережно провів пальцями по обкладинці.

— Дякую, — тихо сказав він. — Вона… серйозна.

Евеліна помітила, як Люціан трохи ніяковіє, але з явним задоволенням спостерігає за їхньою радістю.

І саме в цю мить в її голові промайнула думка.

Коротка. Майже невловима.

Він подобається всім.

Фредеріксен сповнилася до нього симпатією (що для неї зовсім не характерно) через його повагу до встановлених нею порядків.

Діти — в захваті від книжок у своїх улюблених кольорах.

Вона сама — так шукала бодай якісь відомості про дзеркало Рангвальда і отримала їх саме від нього.

Для кожного в нього знаходиться саме те, що потрібно.

Думка промайнула — і розчинилася серед сміху й аромату пончиків.

Тим часом Люціан із вдячним захватом куштував усе, що пропонувала Патті.

— Ваші пончики, — промовив він із тихою щирістю, — варті окремого трактату. Я б назвав їх філософією тіста.

Патті залилася рум’янцем до самих вух.

— Та що ви кажете, пане Марре…

— Я наполягаю. Тут присутня вкрай тонка гармонія цукру та повітря.

Евеліна подумки відзначила: це ще одна перемога.

Солодощі та випічка швидко зникали з тарілок. І вже виникло відчуття, що святкова програма добігає кінця. Та в цей момент Вень-Чан повільно підвівся з-за столу.

— А тепер, — мовив він загадково, — дозвольте показати невеличкий трюк, якого я навчився, коли подорожував Країною Жовтих Рік.

За хвилину Евеліна зрозуміла, про який трюк ідеться — про феєрверк! Вочевидь, мешканці Країни Жовтих Рік знаються на піротехнічних премудростях.

Небо несподівано вибухнуло яскравими вогнями. Різнобарвні іскри злітали в темну височінь, розсипалися золотими дощами, спалахували зеленими віялами, багряними зірками, синіми розчерками, що відбивалися в крижаній поверхні ковзанки.

Лайла скрикувала від захвату.

Максиміліан стояв, навіть не кліпав — мабуть, не хотів проґавити жодної миті цього казкового дійства.

Патті зойкала від здивування.

Евеліна сміялася, не в змозі стримати почуттів, що переповнювали її.

Навіть Ейден — строгий радник короля — дивився в небо з якимось дитячим подивом.

Здавалося, це і є ідеальний фінал.

Останній сніп вогнів розсипався золотими іскрами. Небо знову стало темним. Тиша м’яко лягла на двір.

Та, на жаль, це були ще не всі пригоди і враження на сьогодні.

У цій тиші — раптово, різко, пронизливо — відчинилося одне з вікон особняка і звідти пролунав несамовитий крик.