Розділ 14. Коли запалюються ліхтарі

Наступні кілька годин Евеліна прожила так, як людина, якій раптом до рук потрапив фрагмент мозаїки, якого їй дуже бракувало. Лист Райана Греймонта дивовижним чином підтвердив її здогади й розставив усе по місцях.

Тепер вона майже не сумнівалася, що якщо добре пошукати, то у флігелі знайдеться дзеркало-підробка, про яке згадувалося в листі. Велике, у людський зріст, в металевій оправі та з гравіюванням у вигляді листка папороті у правому верхньому куті. Свого часу таких дзеркал виготовили кілька, і одне могло випадково чи навмисно потрапити до Греймонтів. Саме з ним і розмовляє Фредеріксен у флігелі. Вочевидь, до неї дійшла та версія легенди, яку колись поширила тітонька Фернандина.

Евеліна навіть уявила цю мальовничу картину: управителька стоїть перед величезним дзеркалом, з суворо випрямленою спиною, і з усіх сил намагається достукатися до духа:

«Позбав мене цієї божевільної няні! Інакше я за себе не відповідаю!»

А дзеркало-підробка глузливо мовчить.

А справжнє… Маленьке. Розміром з долоню. Без гравіювання. І з тріщиною. Шукати його треба не у флігелі. Інтуїція підказувала, що воно заховане в якомусь абсолютно несподіваному місці, про яке подумаєш в останню чергу.

І, до речі, тріщина, що з’явилася після інциденту, теж багато що пояснювала. За легендою, злий дух був ув’язнений у дзеркалі, щоб більше не міг чинити шкоди. І дивно було б приписувати дзеркалу всі ті напасті, що трапляються у Греймонтів, якби воно залишалося цілим. Але тріщина зробила захист не таким надійним. Тепер у того міфічного Ойя-Оааллі вже не так міцно зв’язані руки і, здається, він може виробляти чимало всякого.

Звісно, усе це Евеліна збиралася за першої ж нагоди обговорити з Ейденом. Детально й ґрунтовно. Тепер, коли знайшовся такий важливий доказ, він уже не зможе з поблажливою усмішкою відмахнутися від її версії. Тепер поблажливо усміхатиметься вона!

Та всі розмови про дзеркало Евеліна відклала до вечора. Зараз настав час зовсім іншої магії — святкової, теплої й духмяної.

Дім поступово наповнювався ледь вловимим передчуттям.

Головні натхненники й організатори — солодка парочка Патті та Вень-Чан — із загадковим виглядом бігали з дому надвір і назад. У їхніх руках почергово можна було побачити важкі таці, накриті серветками, коробки, згортки, кошики й сумки з таємничим вмістом.

Лайла та Максиміліан поки що ні про що не здогадувалися. У дитячій вони захоплено будували з кубиків щось грандіозне — мабуть, палац із вежами, хоча не виключено, що після завершення будівництва Лайла назве це «драконом без крил» або «майже корабликом». Вона завжди вирішувала, що саме в них вийшло, вже після того, як усе було збудовано.

День минав непомітно, і ось Евеліна отримала від Вень-Чана знак, що все готово.

Час настав.

День уже починав поволі згасати. Сонце на своєму шляху за обрій розлило по небу золотаво-рожеве світло. Мороз був легкий, лагідний — такий, що бадьорить, але не кусає. Вітру не було зовсім, і повітря застигло, чисте й прозоре, мов скло.

Тримаючи дітей за руки, Евеліна повела їх обійти особняк і вийти на задній двір. А коли вони повернули за ріг…

…їм відкрилася картина, від якої навіть у самої Евеліни перехопило подих.

Ковзанка була прекрасна і вранці. Але зараз — це було щось зовсім інше.

Вздовж усього периметра горіли саморобні різнокольорові ліхтарики у східному стилі. Їхнє м’яке світло лягало на кригу химерними переплетеними візерунками. І сама ковзанка, і все довкола переливалося, золотилося й іскрилося.

Діти завмерли.

— Це… що це? — тихо, із захватом видихнула Лайла. — Воно таке велике… таке гарне…

Максиміліан стояв з широко розплющеними очима.

— Це… ковзанка? — запитав він дуже тихо. Майже з невірою. Ніби боявся, що від гучного слова все зникне.

Евеліна усміхнулася.

— Авжеж, ковзанка. Тут ми навчатимемося кататися на ковзанах. Але це завтра. А сьогодні… сьогодні тут буде свято.

— Свято? Справжнє? — Лайла знову ахнула. — Справді, Ліно? Стільки всього веселого одразу?! І ковзанка, і свято! Я не знала, що так буває. Це як сто морозив одразу, тільки набага-а-а-то краще!

Вона першою зірвалася з місця й побігла туди, де в кінці ковзанки височів легкий, повітряний шатер із напівпрозорої тканини.

Під шатром — столики.

А на столиках…

Гарячі пончики, обсипані цукровою пудрою.

Рум’яні булочки.

Кренделі з маком.

Глечики з гарячим шоколадом і пряним напоєм, від яких здіймалася пара.

Біля шатра стояли Ейден, Вень-Чан та Патті.

І чекали.

Лайла скрикнула від захвату й кинулася до батька:

— Тату! Тату! Це ковзанка! Справжня! Ми кататимемося! І Ліна сказала — свято!

Вона повисла в нього на шиї і сміялася так дзвінко, що повітря ніби задзвеніло разом із нею.

За мить підійшов і Максиміліан. Ейден підхопив і його.

Малюк усміхнувся.

Тихо.

Зворушливо.

Так, як уміє всміхатися лише він — ніби всередині нього спалахує маленька лампочка.

Ейден теж усміхався — відкрито, широко, без звичної стриманості.

У цю мить він здався Евеліні неймовірно привабливим.

Неймовірно привабливим щасливим батьком…

__________________________

Ось він — наш щасливий батько очима ШІ.