Розділ 13. Зізнання крізь століття

Пан Марр затих і, здається, навіть перестав дихати, щоб ніщо не заважало Евеліні поринути в читання.

Вона мимоволі теж затамувала подих, і з цікавістю й трепетом вивчала аркуш з минулого, який тримала в руках, — тонкий, ламкий, майже бурштинового кольору. Чорнило на ньому вицвіло, але не зникло — літери зберегли витонченість, легкий нахил, упевнену руку людини, яка звикла писати не про дрібниці.

Евеліна вдихнула — і почала читати.

Найдорожча моя Лілеє,

пишу тобі з серцем, обтяженим жалем. Не дано мені виконати твого прохання — і повір, немає для мене тяжчої муки, ніж усвідомлення власного безсилля там, де йдеться про твоє бажання.

Ти знаєш, душе моя, яке дороге для мене кожне твоє слово. І якби існував спосіб звершити те, про що ти просиш, я б не вагався ані миті. Але те, про що ти благаєш, на жаль, нездійсненне.

Евеліна мимоволі сповільнила читання. Душе моя…

У цих словах було стільки щирості, що навіть крізь століття вони звучали живо.

Ти сподівалася, що я зможу звернутися до духа дзеркала Рангвальда і попросити здійснити твоє бажання. На жаль, серце моє, тебе ввели в оману чутки, що з такою легкістю розходяться островом.

Я знаю, про що перешіптуються люди: ніби дух, ув’язнений у дзеркалі, кориться кожному, хто зуміє вимовити правильні слова. О, якби ти знала, наскільки наївні ці судження, які далекі вони від істини… І які небезпечні.

Евеліна відчула, як по спині пробіг легкий морозець.

Ім’я йому — Ойя-Оааллі. В’язень дзеркала — сутність темна, прадавня й незбагненна. І повір мені, краще б тобі про нього не знати.

Ойя-Оааллі… Евеліна мимоволі повторила це ім’я подумки — і відразу пошкодувала. У ньому було щось тягуче, протяжне, чуже людській мові.

Що ж до чуток — мені відомо, звідки вони походять. Тітонька Фернандіна з насолодою переказує те, про що має лише туманне уявлення. Її фантазія така ж бурхлива, як і нестримна, а слухачі завжди знаходяться.

Я сам був свідком одного з її «таємних одкровень». З абсолютною серйозністю вона запевняла дам свого кола, що дзеркало Рангвальда — величезне, на зріст людини, у важкій металевій оправі, а у верхньому правому куті вирізьблений листок папороті — нібито знак, що стримує злу силу всередині. І «строго по секрету» вона додавала, що дух дзеркала — ще той жартівник. Попроси його — і виконає що завгодно.

Звісно, після подібних розповідей на острові з’явилося чимало дзеркал, що відповідали цьому опису. Усі вони — лише порожні наслідування. І я не відаю, задля забави чи задля наживи їх виготовляють.

Ось воно. Підробки. Скільки ж людей, певно, ішли хибним слідом, шукали не те.

Справжнє дзеркало виглядає зовсім інакше.

Воно невелике — не більше долоні. На ньому немає ані гравіювання, ані знаків, ані прикрас. Поверхня гладенька і нічим не виказує своєї суті.

Принаймні такою вона була донедавна.

Одного лиховісного дня дзеркало впустили. Воно не розбилося, але по склу пролягла тоненька тріщина — ледь помітна для людського ока.

Евеліна відчула, як її серце закалатало швидше.

Розміром з долоню…

Невелике.

Не важке.

Непримітне.

І ледь помітна тріщина…

Цієї тріщини недостатньо, щоб в’язень вирвався на волю, але певну свободу він усе ж здобув. Тепер дзеркало стало особливо небезпечним.

Слова ніби стали важчими.

Яку саме «певну свободу» він отримав?

Батько мій вирішив переховати дзеркало. І лишив його в місці, яке називає надійним. Мені ж він відмовив у знанні цього місця, оскільки вважає це для мене благом.

Евеліна мимоволі видихнула. Отже, навіть спадкоємці не знали про сховок. Де ж це «надійне місце»? І чи лежить дзеркало там досі?

Ніхто з роду Греймонтів донині не відкривав стороннім ні вигляду дзеркала, ні самої його суті. Це — сувора родинна таємниця.

Ти маєш право запитати, чому ж я порушую мовчання.

І тут почерк став м’якшим. Майже ніжним.

Я роблю це, душе моя, тому що довіряю тобі більше, ніж самому собі. І тому що сподіваюся — ні, вірю, — що одного дня ти станеш частиною нашої родини.

Лілеє, найдорожча моя, прийми мою довіру як освідчення в коханні. І прийми цей лист як пропозицію стати моєю дружиною. Я більше не мислю життя без тебе.

Евеліна завмерла.

Усе, що було до цього — темна сутність, тріщина, дзеркало, родинні таємниці — раптом відступило.

Перед нею лишилися тільки двоє: молодий чоловік, що пише при світлі свічки, і дівчина, якій він довіряє небезпечну правду, аби показати, наскільки щирі його почуття.

З надією на твою відповідь, у якій не буде відмови, і з незмінною відданістю,
Раян Греймонт

Евеліна повільно опустила аркуш.

Лілеє, що ж ви відповіли Раянові?

Чомусь дуже хотілося вірити, що вона сказала «так».