Розділ 12. Слід в пилюці віків

Евеліна подумки підбила підсумок розмови з Ейденом.

Що ж.

До міста з дітьми її, як і раніше, не відпускають.

Дзеркала Рангвальда, на думку Ейдена, досі не існує.

Зате в Лайли будуть ковзани. І в Евеліни — теж.

Якщо вже програвати словесні баталії — то бодай із гідним втішним призом.

Та розмова ще не була завершена, і вона вирішила повідомити головну новину.

— Відкриття ковзанки призначене на сьогодні, — сказала Евеліна. — У другій половині дня. Коли діти прокинуться після денного сну.

— Відкриття? — перепитав Ейден з легкою усмішкою. — Знаючи ваш темперамент, боюся навіть уявити, який сенс ви вкладаєте в це слово.

— Нічого тривожного, небезпечного, грандіозного чи надприродного, — невинно запевнила вона. — Просто невеличке свято. Але ви неодмінно маєте це побачити. Патті готує кулінарний сюрприз. І Вень-Чан також пообіцяв дещо видовищне.

— Видовищне? Усе ж звучить трохи насторожливо, — зауважив Ейден із ноткою іронії. — Якщо стосовно сюрпризу Патті я можу зробити більш-менш точні гастрономічні припущення… то стосовно сюрпризу Вень-Чана — не маю жодного.

Він глянув на неї запитально.

Евеліна знизала плечима.

— Ви знаєте вашого дворецького багато років, а я — лише тиждень. Якщо вже ви не здогадуєтеся, то я — й поготів.

— Мені здається, — заперечив він, — що за цей тиждень ви так його причарували, що вам він готовий відкрити будь-яку таємницю.

Евеліна вловила легку нотку обурення, ніби вона винна в тому, що вміє так швидко знаходити спільну мову з дворецькими.

Вона мимоволі всміхнулася.

— Але це взаємно. Вень-Чан з першого погляду викликає симпатію. Проте інтригу він тримає. Для мене його сюрприз буде таким само несподіваним, як і для вас. То ви прийдете?

Ейден трохи замислився — мабуть, не стільки над запитанням, скільки над тим, як узагалі сталося, що няня призначає урочисте відкриття домашньої ковзанки. А йому лишається тільки вирішити — прийти чи ні, а не дозволити чи заборонити.

— Важко відмовитися, — промовив він, — коли подію описано так багатообіцяюче.

Всередині Евеліни щось радісно підстрибнуло. Нехай сніжне містечко поки що лишається недосяжною мрією, зате їй вдалося організувати маленьке свято для дітей просто тут.

Вона трохи завагалася, а тоді додала:

— І ще… Я подумала про нашого нового працівника. Пана Марра.

Ейден видав невизначений звук.

— Він такий приємний чоловік, — провадила вона. — Щоправда, дуже сором’язливий. І трохи… незграбний. Але саме тому, мені здається, йому було б корисно трохи побути в дружній атмосфері. Можливо, варто запросити його на відкриття?

— Сором’язливий? Незграбний? — повторив Ейден, наче пробував ці слова на смак.

— Трохи, — кивнула Евеліна. — Сьогодні з ним стався черговий казус. Він впустив портфель. Усе розсипалося…

Ейден знову хмикнув. Цього разу — задумливо.

— Запросіть, — нарешті сказав він. — Але якщо відмовлятиметься — не наполягайте.

Евеліна кивнула.

Про Фредеріксен вона, звісно, навіть не запитала. Управительку вона на відкритті ковзанки бачити не хотіла. Деякі експерименти з атмосферою свята краще не проводити.

Евеліна вже збиралася перейти до наступної з восьми запланованих тем, коли двері тихо відчинилися.

На порозі з’явився Вень-Чан.

— Ваша світлосте, — мовив він, схиливши голову, — щойно доставили лист зі столиці.

Він передав конверт.

Ейден кинув на нього швидкий погляд. Зацікавлений. Зосереджений.

Евеліна вловила, що він хотів би негайно ознайомитися зі змістом. Етикет вимагав залишити господаря кабінету на самоті. І вона не стала зволікати.

— Ми можемо продовжити розмову пізніше, — м’яко сказала вона й вийшла з кабінету слідом за Вень-Чаном.

Що там за лист зі столиці й чи позначиться він якось на житті особняка, Евеліна воліла не думати. Перед нею стояло інше завдання. Поки діти ще спали, вона вирішила скористатися нагодою й запросити архіваріуса на відкриття ковзанки.

На шляху до бібліотеки, вона вибудовувала певні плани — окрім запрошення, мала намір озвучити ще й одне прохання.

Останнім часом її маленьке розслідування зайшло в глухий кут. Щоб довести одному впертому радникові, що всьому виною дзеркало Рангвальда, непогано було б це дзеркало знайти. Але як? Де його шукати? У флігелі? Адже з кимось же Фредеріксен там розмовляла? Та що тоді з припущенням, що дзеркало мандрує разом з особистими речами? Одна версія перекреслювала іншу.

І потім — будь-які пошуки марні, доки не знаєш, як виглядає те, що ти шукаєш.

Проте Евеліна мала певну надію, що в архіві Греймонтів могли зберегтися якісь згадки. А раптом Люціан Марр натрапить на них? Надія була кволою. Та все ж вона збиралася попросити його дати знати, якщо йому трапиться щось цікаве, пов’язане зі старою легендою. Свій інтерес можна пояснити прагненням тримати юних представників роду Греймонтів у курсі всіх славних подвигів і пригод їхніх предків.

Бібліотека зустріла її приємним запахом дерева й тихим шелестом гортання сторінок.

Пан Марр сидів за письмовим столом, оточений рівними стосами папок. Його портфель цього разу стояв надійно й мирно — зачинений, наче сам соромився ранкового інциденту.

Архіваріус не відразу її помітив. А коли помітив — ледь помітно здригнувся й одразу сором’язливо всміхнувся.

— Чи можу я бути чимось корисним? — першим озвався він.

Евеліна відповіла усмішкою.

— Я хотіла б запросити вас на невелике домашнє свято. Воно розпочнеться за кілька годин. Нічого особливого — просто сьогодні вночі у дворі залили ковзанку для дітей. І з цієї нагоди наша чудова кухарка організує полуденок просто неба з гарячими напоями й випічкою. Я подумала, можливо, вам було б приємно трохи відволіктися.

Вона перевела погляд на стоси паперів.

— Усе ж, мабуть, трохи нудно проводити стільки часу зі старими документами.