Розділ 11. Джерело нових турбот

Предмет, що випав з фарфорової сови, виявився ключем.

Ключем!

А міг би бути чимось зовсім незначущим… бодай уламком порцеляни, що відколовся від внутрішньої стінки.

Евеліна не могла бачити себе зі сторони, але, здається, її очі палали такою дикою цікавістю, що Ейден без зайвих слів посунув ключ у її бік і жестом запропонував першій роздивитися знахідку.

Вона взяла ключ обережно, майже благоговійно.

Він був незвичайний. Не той простий, дещо грубуватий ключ, якими замикають скрині чи комори. Його борозенки складалися в химерний візерунок, голівка була прикрашена тонким різьбленням — непомітним, але вочевидь виконаним майстром, що працював не нашвидкуруч. Метал м’яко виблискував — шляхетно, загадково. Золото?

Звісно, на око визначити, який це метал, Евеліна не могла. Але якимось шостим чуттям відчувала, що ця знахідка відіграє важливу роль. Недаремно ж її охопило таке хвилювання, щойно вона його побачила.

Вона перевернула ключ, провела пальцем по одному з виступів і підвела погляд на Ейдена.

— Бачите? Сова справді була схованкою. А ви сумнівалися. Цей ключ… він від якихось дуже важливих дверей.

— Імовірніше, — з усмішкою виправив Ейден, — від дверцят.

Так, мабуть, він має рацію. Ключ був надто малий для чогось масштабного. Не двері зали, не таємний хід, не брама. Радше — шухляда. Скринька. Сейф. Але що саме?

Евеліна простягнула ключ Ейденові.

— Маєте припущення, хто міг заховати його в сові та які дверцята ним можна відчинити?

Ейден узяв ключ, уважно оглянув, трохи примружився, ніби сподівався, що той сам підкаже відповідь.

— У того, хто це зробив — влаштував схованку в старій дитячій іграшці, — замислено мовив він, — вельми витончений розум. Або гарне почуття гумору. А можливо — і те, й інше.

Він ледь помітно усміхнувся:

— Відверто кажучи, я не маю ані найменшого уявлення, що це за ключ, як він опинився в сові й коли саме. Можливо, він пролежав там уже сто років і пролежав би ще стільки ж, якби не ви. А тепер, завдяки вам, це стане моїм головним болем.

Ейден скоса глянув на Евеліну, удаючи докір:

— Чому я зовсім не здивований, що знайшли його саме ви? Останнім часом саме ви стаєте джерелом моїх… несподіваних турбот і безсонних ночей. То їжак, то ковзанка, тепер ось цей ключ. Боюся, мені не буде спокою, доки я не з’ясую, що він відчиняє.

Евеліна всміхнулася. Та ви, ваша світлосте, виявляється, теж страждаєте від палкої цікавості.

Вона вирішила ще більше підігріти його інтерес.

— А що як цим ключем відчиняються дверцята, за якими сховане дзеркало Рангвальда? Може, десь у підвалі є таємний сейф, а в ньому — легендарний артефакт вашого предка?

Ейден м’яко засміявся.

— Ви так захопилися старою легендою, що вам уже всюди ввижається дзеркало Рангвальда. Спершу ви підозрювали, що воно у флігелі, потім — що мандрує разом із особистими речами, а тепер вирішили, що воно зберігається в сейфі в підвалі?

Евеліна зітхнула. Ейден має рацію. Підвал відпадає.

Але як плавно вони підійшли до однієї з тих восьми тем, які вона збиралася порушити.

— Якщо вже ми заговорили про дзеркало Рангвальда, то хочу поділитися своєю ідеєю, — похитала вона головою. — Якщо моя версія правильна і в усіх «ВОНО» винен дух із дзеркала, то ці «ВОНО» не можуть відбуватися поза межами дому. Чи не так?

Вона подивилася на Ейдена уважно, майже з викликом.

— Пригадайте: чи траплялися з Лайлою вогняні випадки, коли вона перебувала далеко від дому?

Ейден замислився.

— Ні, — визнав він після короткої паузи.

— Бачите, — пожвавішала Евеліна. — Хіба це не доводить, що вона тут ні до чого?

— Це нічого не доводить, — Ейден похитав головою. — Лайла майже не буває поза домом відтоді, як я зрозумів, що з нею відбувається.

Ох, який же він упертий! Цікаво, всі радники короля такі?

І хоч Евеліна відчула легке розчарування, що з цього боку достукатися до нього не вдалося, вона все ж відзначила, що розмова сама підвела їх до теми прогулянок — а це якраз теж була одна з восьми запланованих тем.

— До речі, про виходи з дому, — мовила вона ніби між іншим. — Нам із дітьми все одно найближчим часом доведеться ненадовго вийти. До взуттєвої крамниці пана Раллі.

— Навіщо? — поцікавився Ейден.

— Розумієте, завдяки вашим старанням у нас тепер є чудова ковзанка. І діти, звісно, будуть у захваті. Особливо Максиміліан. А от Лайлі доведеться лише радіти за брата.

Евеліна сподівалася, що ковзани, які вона знайшла у флігелі, підійдуть обом близнюкам. Та після примірки з’ясувалося, що вони годяться лише Максиміліанові. Ніжки Лайли виявилися такими мініатюрними, що не допомогли навіть товсті шкарпетки — ковзани були безнадійно завеликі. У кращому разі підійдуть їй наступної зими.

Проте, як з’ясувала Евеліна, у крамниці Раллі можна було знайти ковзани будь-якого розміру.

Усе це вона й виклала Ейденові, з таємною надією, що він, звісно, не допустить, аби донька лишилася без ковзанів, а отже, дозволить невелику прогулянку до крамниці. А коли побачить, що нічого страшного не сталося, то почне дозволяти й інші прогулянки.

Однак відповідь Ейдена повністю вбила цю надію. Вбила надію… але водночас розчулила.

— Не хвилюйтеся. Я вже надіслав записку панові Раллі, що хочу замовити дві пари дитячих ковзанів і одну — жіночу. Він невдовзі прийде сюди зняти мірки.

— Одну пару — жіночу? — перепитала Евеліна розгублено.

Це для неї?

А для кого ж іще? Навряд чи для Фредеріксен.

Ейден усміхнувся майже переможно.

— Я виходив з того, що ви вмієте кататися, якщо вже взяли на себе сміливість пообіцяти дітям навчання.

Чи вміє Евеліна кататися? Та вона п’ять років займалася фігурним катанням. На льоду вона почувається впевненіше, ніж на землі.

Але вона й не сподівалася, що найближчим часом зможе знову зануритися в це задоволення. Ковзани їй поки що не по кишені. Тут би хоч на нові чоботи назбирати, поки старі зовсім не розвалилися. Та ковзани ж не обов’язкові, якщо ти лише навчаєш.