Розділ 10. Вісім тем для розмови

Евеліна здогадувалася, що події розгортатимуться стрімко.

Фредеріксен наближалася до місця пригоди з таким виразом обличчя, ніби на паркет вилилося не чорнило, а щонайменше отрута рідкісної тропічної кобри, а сама та кобра причаїлася серед гори паперів і готова будь-якої миті вистрибнути.

Управителька зупинилася, повільно, майже урочисто нахилилася… і втупилася в калюжку.

— Це… — почала вона крижаним тоном. — Це… — здавалося їй доводилося вичавлювати слова з себе. — Це неприпустимо!

Архіваріус підхопив з підлоги розкритий портфель і завмер, притискаючи його до грудей.

— Пані… — почав він винувато, водночас намагався трохи вклонитися й підчепити з підлоги бодай ще один аркуш. — Прошу вибачити мою незграбність… Я найглибшим чином шкодую…

— Шкодуєте? — Фредеріксен різко повернула голову.

Вона вихопила з глибин своєї спідниці той самий коричневий блокнот — знаряддя масового залякування — і з люттю розгорнула його.

— Учорашню… необачність я ще була готова залишити поза увагою, — вимовила вона з таким натиском, ніби ці слова були непристойними. — Але сьогодні ви остаточно втратили залишки репутації!

Олівець шалено заскреготів по паперу.

Евелені навіть здалося, що бідолашний архіваріус трохи зменшився у зрості.

— Цей дубовий паркет, — провадила далі Фредеріксен, вказуючи на підлогу, — пережив три покоління Греймонтів! По ньому ступали ноги визначних представників давнього роду! І тепер…

Вона зробила драматичну паузу.

— …його доля опинилася в руках якогось незграбного недотепи з портфелем.

— Я… я так щиро шкодую, що змусив вас хвилюватися, — поспішно промовив пан Марр, затинаючись. — Це в найвищій мірі непробачно — завдавати клопоту такій… зайнятій людині.

Його обличчя набуло майже благоговійного виразу:

— Яке ж безмежне щастя для цього дому — мати за управительку таку… виняткову жінку. Не кожному дано утримувати господарство в настільки бездоганному порядку. І не кожному дано так тонко розумітися на питаннях управління… та дисципліни.

Олівець у руці Фредеріксен завмер.

Зовсім.

— Пильно стежити за дотриманням правил здатні лише люди з істинним покликанням, — натхненно продовжив пан Марр.

Фредеріксен випросталася.

Її підборіддя трохи піднялося.

Виникла пауза, в якій Евеліна побачила свій шанс допомогти бідолашному архіваріусу. Вона зробила крок уперед.

— Дозвольте, я допоможу вам зібрати папери, — звернулася вона до нього з підбадьорливою усмішкою.

Та зробити вона не встигла абсолютно нічого.

— Не потрібно, — відрізала Фредеріксен раптово й категорично. — Ідіть, шановна. Займіться дітьми. Я сама допоможу.

Вона сховала блокнот назад — кудись у надра своєї спідниці — і, на цілковите здивування Евеліни, справді почала допомагати.

Фредеріксен нахилялася, підбирала аркуші, а потім узяла з рук архіваріуса портфель і вправно й акуратно вкладала туди папери. При цьому вона не припиняла одночасно з допомогою читати нотації — щоправда, вже помітно м’якішим тоном.

— Підтримувати порядок у такому великому й старовинному домі справді непросто, — мовила вона. — Особливо коли мешканці й запрошені гості виявляють… недбалість. Таку, яку допустили ви, — вона багатозначно глянула на пана Марра. — Гадаю, вам не завадив би додатковий інструктаж. І я готова виділити на це трохи свого дорогоцінного часу.

— О, я був би надзвичайно вдячний, — квапливо відгукнувся архіваріус, — і вважав би за честь вислухати поради такої досвідченої, обізнаної й… уважної жінки.

Фредеріксен кивнула.

Стримано.

З гідністю.

Евеліна зрозуміла, що її присутність тут більше не потрібна. Схоже, архіваріус цілком здатен самотужки впоратися зі стихійним лихом на ім’я Фредеріксен.

І вона зі спокійною совістю рушила до дитячої.

Евеліна збиралася показати дітям ковзанку одразу після сніданку.

Але передумала.

Вона надто добре уявляла, що це буде: захват, вереск, сміх, який, здається, долине аж до самої гавані, безугавний щебет Лайли й рідкісні, але зворушливі коментарі Максиміліана.

І саме тому вона вирішила не поспішати.

Це має побачити Ейден.

Не почути потім переказ, не отримати сухе «дітям сподобалося», а побачити на власні очі — ці сяйливі погляди, цю чисту дитячу радість. Адже саме його нічний подвиг із лопатами та відрами перетворив задній двір на крижане диво.

Та після нічних будівельних робіт Ейден спав. Потім настала година денного сну близнюків. Тож «урочисте відкриття ковзанки» перенесли на другу половину дня.

А поки діти спали, в Евеліни з’явився рідкісний шанс спокійно поговорити з Ейденом. Тим більше, тем для розмови назбиралося чимало.

Вона знайшла його в кабінеті.

Ейден працював — зосереджений, зібраний, але, коли побачив її, без роздратування відклав папери.

Евеліна вирішила почати з приємного.

— Сьогодні вранці я була в повному захваті, — сказала вона просто й щиро. — Кілька хвилин не вірила власним очам. Ковзанка — сама досконалість.

Ейден усміхнувся. Усмішка не була широкою, зате відверто задоволеною — йому явно були приємні емоції Евеліни. Проте всі лаври він на себе не перебрав.

— Дякувати слід Вень-Чанові, — відповів він. — Саме його глибокі знання про властивості води, льоду і… несподіваний нічний ентузіазм відіграли вирішальну роль.

— І все ж, — не поступилася Евеліна, — без вашої допомоги ковзанки б не було.

На його обличчі знову промайнула вкрай задоволена усмішка. Він відкинувся на спинку стільця і з цікавістю чекав продовження.

Та Евеліна вирішила, що з похвалою на цьому саме час зупинитися.

— Я прийшла поговорити не лише про ковзанку, — заявила вона. — У мене назбиралося… вісім тем.

— Вісім? — перепитав він з легкою іронією. — А я наївно вважав, що ви знову прийдете говорити про дзеркало Рангвальда. І навіть подумки підготувався. Тепер боюся навіть уявити, які ще матерії ви збираєтеся підняти.