Розділ 8. Про те, що чекає по той бік мосту

Коли годинник у вітальні пробив дев’яту вечора й настав час вкладати дітей спати, Евеліна з легким подивом упіймала себе на думці, що день минув напрочуд спокійно. Без катастроф. Без пригод. Без тривожного завмирання серця й без запаху гару.

Це було майже підозріло. День, наповнений безліччю дрібних радощів — і жодної неприємності.

Пані Фредеріксен зі своїм незмінним коричневим блокнотом майже не траплялася на шляху. Новий архіваріус тихо працював у бібліотеці й не лише не заважав, а, здавалося, навіть додавав дому якогось умиротвореного порядку. Ейден теж майже безвилазно працював — у своєму кабінеті.

У Евеліни був настрій «роби що хочеш». І вона робила.

Після сніданку вони з дітьми вирушили на прогулянку. Ні в чому собі не відмовляли — бігали, верещали, влаштували снігову битву, у якій правила змінювалися щохвилини, а перемагав той, хто голосніше сміявся. Потім писали літери просто на снігу паличками. А далі ліпили ці літери зі снігу і сперечалися, яка з них вийшла «найправильнішою» та «найгарнішою».

Поки діти спали вдень, Евеліна ще трохи попрацювала над ковзанкою. Сніг під лопатою слухняно рипів, і майданчик дедалі виразніше набував обрисів майбутнього дива. Думка про те, як спалахнуть захопленням очі дітей, коли вони побачать готову ковзанку, додавала сил. Ще трохи — і її можна буде заливати. Евеліна знала, що це клопітка справа, яка потребуватиме чимало часу, — і запланувала почати завтра.

Увечері діти з захватом випробували конячку-качалку — фарба висохла бездоганно. Лайла зойкала від захоплення, Максиміліан із серйозним виглядом гойдав сестру, а потім гойдався сам і сміявся, наче забував про свою звичну стриманість.

А з яким ентузіазмом вони взялися за решту іграшок, які Евеліна принесла з флігеля! Деякі потребували свіжої фарби, інші ж здавалися майже новими — треба було лише стерти з них пил.

Порцелянові звірята, як швидко збагнула Евеліна, чудово підходили, щоб вчити дітей лічби. І вона швиденько вигадала гру. Вони влаштували для лісових мешканців «чаювання» й разом рахували, скільки гостей прийшло, а скільки залишилося, коли хтось «втікав назад до лісу».

Саме тоді Евеліна і звернула увагу на одну іграшку.

Порцелянову сову.

Вона була склеєна з двох частин — акуратно, майже непомітно. Вочевидь, колись її розбили. Здавалося б, нічого дивного, та всередині сови щось було.

Якщо злегка потрусити фігурку, можна було почути тихий стукіт — глухий, пружний, ніби якийсь невеликий предмет перекочувався всередині порцелянових стінок.

Евеліна не могла б пояснити, чому це так її зачепило. Цікавість була майже настирливою. Їй раптом здалося, що предмет опинився всередині не випадково. А що як сову навмисне спершу розбили, а потім ретельно склеїли? Що як хтось свідомо перетворив її на схованку?

Хто?

І навіщо?

Вона вирішила, що коли вкладе дітей спати, неодмінно зайде до Ейдена. Розповість йому про знахідку. Можливо, він знає, що це за сова і що в ній заховано. А якщо ні — можливо, дозволить обережно розбити фігурку. Після дослідження вона обов’язково склеїть сову назад. І та стане навіть кращою, ніж раніше.

З цією думкою вона й повела дітей у спальню.

День був насичений пригодами, тож вони швидко повкладалися. Евеліна, як завжди, зручно вмостилася в кріслі-качалці, що стояло між їхніми ліжечками. Діти чекали продовження казки про пригоди Мея та Лії.

Цю історію вони обожнювали. Евеліна й сама не знала чому. Вона вигадувала її на ходу. Це був серіал — щовечора народжувалася нова серія.

— …і ось Мей та Лія продовжили свій шлях до замку доброї чарівниці, — тихо мовила Евеліна. — Ішли вони, ішли й дійшли до річки.

Лайла, звісно, одразу уточнила:

— Річка була рожева?

— Абсолютно рожева, — запевнила її Евеліна, — як і все в чарівній країні.

Лайла задоволено зітхнула й зарилася щокою в подушку.

— Але місточка через річку не було, — провадила далі Евеліна трохи таємничіше. — Зате Мей і Лія знайшли на березі чарівну сопілку.

— Рожеву? — Лайла підвела голову.

— Авжеж, — серйозно відповіла Евеліна. — Дуже красиву. І коли вони заграли на ній…

Вона зробила паузу.

— …до берега припливли бобри.

— Справжні? — поцікавився Максиміліан.

— Найсправжнісінькі. Розумні й дуже працьовиті. Лія та Мей розповіли, що їм треба перебратися на інший берег, і бобри відразу взялися будувати міст.

— Гарний? — зітхнула Лайла мрійливо й уже трохи сонно.

— Дуже. Рожевий.

Евеліна почала докладно описувати, як просувалося будівництво мосту. Дихання малюків поступово вирівнялося. Але все ж, засинаючи, Лайла встигла запитати:

— А що було на тому березі?

Евеліна відповіла пошепки:

— Там на них чекав сюрприз. Коли мандруєш, попереду завжди є щось дуже-дуже цікаве.

Більше запитань не прозвучало. Бобри будували міст, рожева річка тихо дзюрчала — і двоє маленьких мандрівників по чарівних світах заснули, хоч і не дочекалися розв’язки.

Евеліна обережно поправила ковдри, затрималася на мить, помилувалася їхніми обличчями, й подумки всміхнулася: про те, який сюрприз чекає на Мея та Лію, близнюки дізнаються завтра.

Тоді вона ще не знала, що завтрашній день приготував сюрприз і для неї самої.

Ох, який особливий.

Евеліна вийшла з дитячої крадучись, намагалася не рипіти підлогою. Вона прихопила з собою порцелянову сову і рушила до кабінету Ейдена.

Але кабінет був порожній.

Вочевидь, Ейден вирішив сьогодні лягти раніше. І це було цілком логічно — ранок у нього видався раннім, бадьорим і… супроводжувався фізичними активностями з лопатою.

Евеліна зітхнула й подумала, що, мабуть, і їй варто наслідувати його приклад. Якщо лягти раніше, то й прокинутися можна раніше, а отже — раніше зайнятися облаштуванням ковзанки.

Вона дісталася своєї кімнати, і щойно голова торкнулася подушки, сон накрив її миттєво. М’який, теплий, напрочуд спокійний — такий, яким він буває лише в дитинстві, коли знаєш: усе добре, і завтра теж буде добре.