Розділ 7. Коли філософи передбачають погоду

Ейден майже весь день провів за роботою у своєму кабінеті.

Перед ним лежали акуратно розкладені папери — чернетка доповіді для Великої ради, яку король традиційно скликав наприкінці року. Зазвичай така доповідь вимагала зосередженості, внутрішньої дисципліни й звичного зусилля волі. Але сьогодні робота йшла напрочуд легко. Думки вибудовувалися в логічну послідовність, фрази народжувалися майже самі собою, і навіть цифри — зазвичай сухі й уперті — підкорялися загальному порядку.

У цьому дні було щось… правильне.

Час від часу до кабінету долинали приглушені звуки — сміх, швидкі кроки, веселий дитячий гомін. Ейден не відволікався, але щоразу, коли вловлював ці голоси, знав: діти з Евеліною. І це знання давало дивне, незвичне відчуття спокою. Поки вона поруч — з ними нічого не станеться. Нічого страшнішого за вимазані фарбою руки або їжака, який прошмигнув до дитячої.

Цікавим було й інше: за весь день пані Фредеріксен жодного разу не навідалася до нього зі своїм коричневим блокнотом, щоб крижаним тоном повідомити, що порядок в особняку тріщить по швах і ще трохи — й настане катастрофа. Саме по собі це виглядало підозріло, але Ейден вирішив вважати ці події рідкісним, проте приємним збігом обставин.

Люціан де Ревенхольд — або, якщо триматися офіційної версії, скромний архіваріус Люціан Марр, — теж поводився підозріло тихо. Він працював у бібліотеці, не вимагав уваги, не ставив зайвих запитань і не виявляв жодних ознак своєї справжньої природи. Ейдена щиро дивувало, як легко Люціанові дається роль скромного, мовчазного педантичного поціновувача запилених фоліантів.

Єдине, що час від часу заважало зосередитися на доповіді, — це думки про дзеркало Рангвальда.

Розмова з Евеліною не змусила Ейдена сприймати легенду бодай трохи серйозніше. Він і далі вважав її гарною казкою. Але одна думка, висловлена Евеліною, вперто не давала спокою: дзеркало могло подорожувати разом із їхніми особистими речами.

І Ейден, хоч сам того й не бажав, почав подумки перебирати все, що привіз із собою зі столичного маєтку.

Взагалі-то, у нього було невелике дорожнє дзеркало. Звичайнісіньке. Без легенд, духів і зловісних переказів. Куплене колись у столичній крамниці — просто тому, що в дорозі інколи треба було поголитися. Ейден чудово пам’ятав той момент і був абсолютно впевнений: до Рангвальда це дзеркало не має жодного відношення.

Дитячі речі в дорогу збирала колишня няня — Вільгельміна. І Ейденові важко було уявити, щоб серед них опинилося дзеркало, та ще й легендарне.

Залишався Вень-Чан.

Ейден саме розмірковував, що його дворецький міг прихопити зі столичного маєтку, коли у двері кабінету постукали.

— Увійдіть, — відгукнувся він, навіть не підводячи голови.

На порозі з’явився той, хто щойно був у його думках, — сам Вень-Чан.

Ейден глянув на нього і мимоволі всміхнувся. Зазвичай усмішка не входила до переліку обов’язкових проявів чемності господаря кабінету. Але у випадку з Вень-Чаном це відбувалося саме собою. Дворецький дивним чином поєднував у собі непоєднуване: філософ і пройдисвіт, учений і інтриган, людина, здатна одним афоризмом зруйнувати струнку логічну конструкцію. І водночас — найвідданіший із друзів.

Так, попри субординацію, Ейден вважав його другом.

— Ваша світлосте, — урочисто промовив Вень-Чан, — я до вас у важливій справі.

Ейден відклав перо й кивнув:

— Слухаю.

Ніколи не знаєш, що може ховатися у цього хитруна за словами «важлива справа».

— Боюся, від завтрашнього дня морози послабшають, — повідомив Вень-Чан з неабияким трагізмом.

Ейден усміхнувся.

— Ти говориш так, ніби послаблення морозів загрожує всесвітньою катастрофою.

— Боюся, саме так і є, — театрально зітхнув Вень-Чан. — Тим більше що ми не знаємо, коли вони знову посиляться і чи посиляться взагалі. Але катастрофі ще можна запобігти.

Ейден примружився.

— І про яку саме катастрофу йдеться?

— Коли я перебував у Країні Вічної Ночі, — почав Вень-Чан здалеку, — мене навчили мистецтва поводження зі снігом і льодом. Добра крига утворюється лише за сильного морозу. Слабкий мороз дає кригу пухку, нетривку й украй ненадійну.

— Куди ти хилиш? — з легкою підозрою поцікавився Ейден.

— Ваша світлосте, — неквапливо мовив Вень-Чан, — сьогодні остання ніч, коли можна залити ковзанку. Крига, що утвориться цієї ночі, буде чудова. Вона без проблем переживе послаблення морозів. Але якщо втратити цю нагоду, якщо залити ковзанку при слабкому морозі…

Він виразно розвів руками.

— …невдачі не уникнути.

Ейден мовчав кілька секунд.

— І що ж ти пропонуєш? — нарешті запитав він.

— Нам потрібно трохи попрацювати, — лукаво всміхнувся Вень-Чан.

Ейден машинально глянув на годинник. Дев’ята вечора!

— Зараз? — перепитав він.

— Саме зараз, якщо хочемо встигнути, — кивнув дворецький. — Роботи багато. Я не просив би вашої допомоги, якби міг упоратися сам.

Ейден трохи розгублено потер лоба. Він не знав, чи сміятися йому, чи обурюватися.

Неправильна няня пообіцяла його дітям навчити їх кататися на ковзанах. І тепер він — королівський радник, представник давнього роду, людина, перед якою схиляють голови, — має вночі йти заливати ковзанку.

Людина, якої боїться все королівство.

Усе королівство, крім однієї неправильної няні.

Скажи хтось Ейденові два тижні тому, що він потуратиме таким божевільним ідеям своєї нової божевільної няні, він би просто розсміявся. Але, на жаль, він надто добре знав: якщо завтра вранці Евеліна вийде на подвір’я і побачить, що її задум із ковзанкою приречений, вона засмутиться. А він — з поки що незрозумілих навіть йому самому причин, — зовсім цього не хотів. Категорично.

Ейден тяжко зітхнув.

— Гаразд, ходімо, — сказав він приречено.

Принаймні, подумав він, поки вони працюватимуть, у нього буде чудова нагода ненав’язливо розпитати Вень-Чана, які речі той прихопив із собою зі столичного маєтку. І чи не було серед них якогось дзеркала.