Розділ 6. Найкрасивіше слово

Евеліна зробила кілька кроків коридором і зупинилася. Було цікаво подивитися, як розвиватиметься ситуація.

Навпроти Фредеріксен стояв незнайомий пан років п’ятдесяти — високий, статний, з акуратно зачесаним темним волоссям і виразом ввічливої розгубленості на обличчі. На ньому був добротний сюртук, бездоганно підігнаний по фігурі, а в руках — солідний діловий портфель, явно не порожній.

Евеліна одразу здогадалася: це архіваріус Люціан Марр, якого Ейден найняв, аби впорядкувати бібліотеку й архів.

Фредеріксен, звісно, присутності глядачів поки що не помітила. Вона була надто захоплена процесом.

— Те, що ви не взяли змінного взуття, — промовила вона крижаним тоном, — виключно ваша проблема.

Вона зробила паузу — рівно таку, щоб відчуття провини встигло пустити коріння в душі її співрозмовника.

— Але я за жодних обставин не дозволю вам ступити в брудному взутті на килим, який лежить у бібліотеці.

Пан Марр вже трохи відкрив рота і явно мав намір щось сказати, але не встиг.

— Цей килим, — із натиском продовжила Фредеріксен, — родинна реліквія. Він був подарований роду Греймонтів самим аллірійським падишахом. І якщо ви не знаєте, що це означає, то тим більше не маєте права до нього наближатися.

Архіваріус обережно підняв руку — жест був боязкий і водночас шанобливий.

— Я лише хотів пояснити…

— Якби ви були досвідченим архіваріусом, — відрізала Фредеріксен, — вам би й на думку не спало заходити до бібліотеки в такому вигляді.

Вона зміряла його поглядом з голови до ніг — так оглядають меблі сумнівного походження.

— Якщо вас удостоїли честі працювати у самих Греймонтів, ви зобов’язані виявляти найвищу повагу до порядків, які діють у цьому домі.

Вона випрямилася ще більше — якщо це взагалі було можливо.

— А порядки тут встановлюю я.

Евеліна перевела погляд на Ейдена. Цікаво, як йому ця сцена?

Його обличчя виражало дивне поєднання стриманої веселості й легкого філософського смирення — наче він спостерігав не конфлікт, а рідкісне природне явище, втручатися в яке варто вкрай обережно.

Та все ж він ступив уперед.

— Пані Фредеріксен, — спокійно мовив він, — думаю, як виняток ми можемо дозволити панові Марру все ж пройти до бібліотеки й розпочати роботу.

Управителька різко обернулася.

Її обличчя й далі палало обуренням, але сперечатися з господарем маєтку жінка, звісно, не могла. Вона підібгала губи, зробила запис у своєму коричневому блокноті — зловісний знак — і вже збиралася щось сказати…

Та тут слово взяв сам винуватець переполоху.

— Що ви, що ви, ваша світлосте, — м’яко, майже винувато промовив пан Марр. — Який ще виняток.

Він злегка схилив голову.

— Люб’язна пані… — архіваріус на мить завагався, — пробачте, я ще не знаю вашого імені… цілком має рацію. Це моя найглибша помилка — не взяти змінне взуття. Я негайно піду, щоб це виправити.

«Люб’язна пані» трохи пом’якшала. Схоже, їй сподобалося те, що пан Марр був готовий беззаперечно підкоритися її вимогам. У її погляді навіть промайнуло щось схоже на схвалення: ось він — чоловік, який розуміє що таке порядок.

— Не варто, — сказав Ейден. — Думаю, мій дворецький допоможе розв’язати проблему зі змінним взуттям.

У відповідь на цю пропозицію нізвідки, мов із повітря, матеріалізувався Вень-Чан.

— Прошу за мною, пане Марре, — з безтурботною усмішкою мовив він. — Упевнений, ми підберемо для вас пару вельми гідних домашніх капців.

І, уже крокуючи коридором, додав:

— Як кажуть у нас, у Країні Вічного Сходу: «Взуття несе нас по життю. Правильні черевики обирають правильну дорогу».

Вони пішли.

Фредеріксен провела їх поглядом, у якому вже не було люті — радше задоволення. Вона знову щось занотувала в блокноті і, з відчуттям власної правоти, також пішла.

У коридорі запанувала благословенна тиша.

Евеліна вже подумки збиралася повернутися на кухню й допити гарячий шоколад, аж раптом тишу прорізав новий звук.

Швидкі, легкі кроки.

З дитячої кімнати вилетіла Лайла — у рожевій піжамці, зі скуйовдженим волоссям, боса й страшенно схвильована.

Чи варто дивуватися, що гнівні тиради Фредеріксен розбудили дітей?

— Ліно! Тату! — вигукнула вона. — Ходімо швидше! Ви й не уявляєте, що в нас там у дитячій!

І, не чекаючи відповіді, схопила їх за руки й потягнула за собою.

Евеліна перезирнулася з Ейденом. Обоє подумали про те саме: знову ВОНО.

У Евеліни аж серце завмерло від тривоги.

— Максиміліан сам це зробив! — переповнена емоціями, вигукнула Лайла на бігу. — У нього вийшло!

Сам? Що — сам? У пам’яті відразу виринула нічна розмова, коли Максиміліан поділився своєю таємницею. Невже йдеться про прояв його дару?

Вони забігли до дитячої.

…І там нічого не горіло.

Нічого не диміло.

Нічого не тліло.

У кімнаті панував майже ідеальний порядок — якщо не зважати на кубики, розсипані по підлозі. Максиміліан сидів серед них, зосереджений і спокійний.

У Евеліни відлягло від серця. Вона глибоко вдихнула. Ще раз подивилася на Лайлу — і лише тепер помітила: хвилювання дівчинки було викликане не переляком, а радше захватом.

— Ось! — радісно вигукнула Лайла й показала на підлогу.

Евеліна подивилася… і не відразу зрозуміла, що так вразило дитину. Що — ось?

Кілька секунд вона розгублено кліпала очима. А потім раптом побачила.

З кубиків було складене слово.

Л І Н А

У неї перехопило подих.

Вони ж іще навіть не вчилися поєднувати букви в склади. Лише вивчали окремі літери. І то не всі… Які ж це талановиті, безмежно обдаровані діти!

— Максиміліан дуже старався! — щебетала Лайла. — Він складав по-різному. Ми так хотіли, щоб вийшло ваше ім’я! Бо нам потрібно було найкрасивіше слово. Спочатку не виходило. Але він дуже-дуже старався. Я йому допомагала. Шукала літери. А потім вийшло! Ми так зраділи! І я одразу побігла по вас! Гарно, правда? — вона у захваті притискала долоні до грудей.