Розділ 4. Лопата замість кави

Евеліна спала погано — уривками, ніби хтось увесь час тихо, але наполегливо смикав її за рукав. Зате до ранку в неї визріло рішення проблеми, яка ще вчора здавалася майже нерозв’язною: як навчити дітей кататися на ковзанах, якщо батько заборонив водити їх на міську ковзанку.

Як і все по-справжньому геніальне, її ідея була простою — зробити поле для катання просто біля дому.

Уява Евеліни одразу запрацювала на повну: гладенька, блискуча льодяна поверхня, рум’янощока Лайла, захоплений Максиміліан, перші невпевнені кроки, вереск, сміх, падіння.

Від самої цієї картини Евеліна остаточно втратила сон.

Коли за вікном ще панували передсвітанкові сутінки, вона вже підвелася, швидко зібралася і, намагаючись не шуміти, вислизнула у двір — вибирати місце й оцінити масштаби майбутнього подвигу. Мета була проста: встигнути якомога більше, поки діти сплять і поки ніхто не встиг сказати їй, що це погана ідея.

Територія маєтку була великою, але підступною. Дерева, кущі, нерівності, замети, коріння стирчало то тут то там — усе це аж ніяк не підходило для ковзанки. Евеліна обійшла володіння майже повністю, поки нарешті не зупинилася на задньому дворі.

Ось воно — ідеальне місце! Відносно рівне, достатньо просторе й захищене від вітру.

План вималювався миттєво. Евеліна розчистить від зайвого снігу прямокутний майданчик. По периметру зробить бортики зі снігу. А далі потрібно буде залити цей майданчик водою.

У флігелі вона відшукала широку лопату, побиту життям, але цілком придатну, і з ентузіазмом узялася до справи. Сніг піддавався неохоче, зі скрипом і скреготом, але рухи виходили ритмічними. Морозець щипав щоки, бадьорив, змушував усміхатися.

Робота так захопила, що Евеліна зовсім не помітила — на задньому дворі вона вже не одна.

І вже точно не була готова до голосу, який раптом пролунав у неї за спиною:

— Дозвольте поцікавитися, — промовив цей голос зі зловісними нотками, — які саме невідкладні проблеми змусили вас у таку ранню годину розпочати особисту війну зі снігом… і водночас розбудити тих, кому цей сніг зовсім не заважав?

Евеліна обернулася.

Перед нею стояв Ейден.

У нашвидкуруч накинутому на плечі жакеті.

Зі скуйовдженим волоссям.

З обличчям людини, яку безжально витягли з ліжка посеред найкращого сну.

І лише тепер до Евеліни дійшло: вікна його спальні, схоже, виходять саме на задній двір.

От халепа.

Увесь його вигляд ясно свідчив про те, що він вкрай обурений — і помста його буде страшною.

У цій ситуації в Евеліни залишався єдиний спосіб захисту — напад.

— Ваша світлосте, мені надзвичайно шкода, якщо я потурбувала ваш сон, — промовила вона якомога невиннішим тоном. — Але якщо вже ви тут… найлогічніше буде приєднатися. Тим паче я бачила у флігелі ще одну схожу лопату. Навіть кращу.

Ейден, який, вочевидь, чекав почути щось на кшталт сповнених каяття вибачень, був настільки не готовий до такого несподіваного повороту розмови й до такої перспективи, що спромігся лише перепитати:

— Лопату???

— Так, саме лопату, ваша світлосте, — кивнула Евеліна, — бо граблями навряд чи вийде розчистити сніг для ковзанки.

О, як він на неї подивився! Як блиснули його очі! Це було щось між крайнім обуренням і якимось навіть хижим захватом.

— Тобто… — повільно мовив він, — це навіть не прибирання снігу заради сумнівної естетики. Це… будівництво ковзанки?

— Так, тут буде льодовий майданчик, — авторитетно заявила Евеліна. — І, між іншим, це не моя провина, а ваша.

— Моя?!

— Авжеж, — спокійно сказала вона. — Вчора Максиміліан довго не міг заснути. Я пообіцяла йому, що навчу його кататися на ковзанах — і тоді він заснув миттєво. Але його батько, як відомо, категорично проти міської ковзанки. Тож вибору в мене не лишилося.

Евеліна демонстративно повернулася до роботи, завзято орудуючи лопатою. При цьому додала:

— Якщо ви допоможете, ковзанка з’явиться вдвічі швидше. І тоді, можливо, мені не доведеться завтра знову будити вас цим… скреготом.

Ейден щось пробурмотів собі під ніс. У тому бурмотінні виразно вгадувалися слова «непутяща няня» і «безглуздя спозаранку». Та водночас він розвернувся й попрямував до флігеля.

Невже по лопату? Евеліна дивувалася сама собі. Це була неймовірна перемога.

Дуже швидко він повернувся — з широченною лопатою й виразом приреченого героїзму на обличчі.

— Хочу зауважити, — пробурчав він, беручись до роботи, — що жоден мій ранок іще не починався з лопати замість чашки кави. Сподіваюся, наступного разу ви не пообіцяєте дітям щось ще більш грандіозне. Наприклад, циркову виставу. І не змусите невинних мешканців маєтку зводити цирковий шатер і жонглювати булавами.

— Хм… Цікава ідея… — задумливо відгукнулася Евеліна.

Ейден кинув на неї косий погляд.

— Я пожартував, — про всяк випадок попередив він.

Як би Ейден не бурчав і як би не намагався зображати невдоволення, Евеліна чудово відчувала: насправді він анітрохи не сердитий, а навпаки — цілком собі задоволений. Он як бадьоро орудує лопатою.

Вона вирішила скористатися його добрим настроєм і розпочати потрібну їй розмову.

— До речі, — почала вона, не піднімаючи погляд від снігу, — я вчора так і не встигла розповісти вам дещо про дзеркало Рангвальда. Я все ж упевнена, що дзеркало існує і, більше того, саме воно є причиною всіх бід.

Губи Ейдена почали розтягуватися в усмішці.

— Вислухайте мене серйозно, — зажадала Евеліна.

— Добре-добре. Обіцяю слухати максимально серйозно, — сказав він, але так і не припинив усміхатися. — Мороз, лопата й рання година цьому сприяють.

Евеліна вирішила продовжувати, хай навіть Ейден і налаштований скептично.

— У існуванні дзеркала Рангвальда мене переконує хоча б той факт, що я чула, як із цим дзеркалом дехто розмовляв. Випадково чула. Так вийшло.

Ім’я цього «дехто» Евеліна називати не стала. Вона не хотіла виглядати такою ж донощицею, як Фредеріксен. А якщо Ейден здогадається, про кого йдеться, — це вже не її вина.