Розділ 1. Розкрита таємниця

Він красивий, холодний і небезпечно переконливий. Магістр та радник короля. Людина, яку в королівстві бояться і поважають. Про нього ходять зовсім неймовірні чутки. А ще він один виховує двох п'ятирічних дітей. Абсолютно не зрозуміло, чому він відразу вирішив, що вона має стати нянею. Ще незрозуміліше, чому вона погодилася. Тим більше, після всього того, що про нього чула... Втім, вона теж не подаруночок. Хтось із них двох пошкодує про своє рішення, але буде вже пізно...

Дорогі читачі!

Ви знаходитесь у другій частині веселої романтичної історії "Щоденник няні". Першу частину можна знайти на моїй авторській сторінці.

Ну а ми продовжуємо...

Розділ 1. Розкрита таємниця

У дитячій панувала тиша.

Цок… цок… цок…

Десь далеко, за стіною, у вітальні, годинник відраховував секунди чужим, байдужим, упевненим голосом. А тут, під бірюзовим балдахіном, під м’яким світлом нічника, час ніби зупинився і затаївся. За вікном шелестів сніг — чи це лише здавалося. Сніжинки лягали на землю беззвучно, та Евеліна була майже впевнена: якщо дуже постаратися, можна почути, як вони торкаються підвіконня, як осідають на гілках, як збираються в маленькі заметики біля ґанку.

Але Евеліна чула інше.

Стукіт.

Бунтівний, частий. Серденько Максиміліана билося так, ніби намагалося пробити собі шлях назовні, з грудей.

Він сховав обличчя в неї на плечі, дихання його було нерівне. У його маленькому всесвіті таємниця, якою він володів, напевно, здавалася йому величезною й страшною.

Евеліна повільно гладила його по спині — вниз, по лопатках, туди, де тканина піжамки трохи стовбурчилася від напруження.

Вона знала: він дуже-дуже хоче поділитися з нею своєю таємницею. Відчувала, що він виснажився від того, що тримає її в собі.

Ще мить він мовчав. А тоді прошепотів майже беззвучно:

— Це я…

Евеліна завмерла.

Вона не відразу усвідомила сенс почутого. Вона чекала чогось на кшталт: «це дух із дзеркала» або «тінь на склі».

Але Максиміліан повторив:

— Це… через мене…

Та навіть після цього зізнання Евеліна відмовлялася вірити.

Вона обережно відсторонилася на пів долоні — рівно настільки, щоб бачити його обличчя, але не розірвати обіймів.

— Ні-ні, Максиміліане, — м’яко сказала вона. — Ти тут ні до чого. Чому ти так вирішив?

— Я… я завжди бачу… — прошепотів він. — Бачу полум’я, коли його ще немає. А потім… воно з’являється насправді.

У Максиміліана теж дар пірокінезу? Ох. Евеліна не знала, як реагувати на це відкриття. Виходить, тепер у неї під опікою не одна вогняна дитина, а одразу двоє вогняних дітей?

Втім, чи варто дивуватися? Вони ж із Лайлою близнюки. Це слід було передбачити. Чому Ейден гадає, що лише донька має вогняний дар? Що ж, шановний пане магістре, на вас чекає сюрприз.

Хай там як, вона знову ніжно притисла Максиміліана до себе. Як же важко такому малюкові жити з подібною таємницею. Вона сподівалася, що тепер, коли він поділився, йому стане легше.

Оптимістка в ній шукала слова підтримки — і знайшла.

— У будь-якому разі мені тепер буде не страшно, коли ти поруч. Хлопчик із таким даром зможе захистити від дракона, якщо той на мене нападе.

Максиміліан ледь помітно усміхнувся, та за кілька секунд знову став серйозним.

— Але татові дуже не подобається, коли стається «ВОНО». І мені не подобається. Я цього не хочу. Дуже-дуже. Чесно! Коли мені стає гаряче… ось тут… — він поспіхом поклав долоньку на груди, туди, де під тонкою тканиною билося серденько, — я… я одразу… шукаю.

— Що шукаєш?

— Мій кораблик. Я беру… і рухаю кульки, — він заговорив швидше, ніби пожвавився від того, що мова пішла про щось знайоме й безпечне. — Треба… щоб вони всі були на одній щоглі. Спочатку червона… потім синя… потім… якщо не вийде — то… знову. І тоді в мене… — він завмер, прислухаючись до себе, — стає не так гаряче всередині. Я тоді забуваю про вогонь. І нічого не стається. Але… іноді я не встигаю…

То он воно як. Ось чому він ніби закривається в собі. Ось чому тікає від реальності. Чому може сидіти над корабликом так зосереджено. Чому його погляд часом стає надто дорослим і надто далеким. Він маленький боєць — і бореться, як уміє, зі своїм даром.

Вона нахилилася й поцілувала його в скроню — м’яко, довго. І пообіцяла собі, що в усьому розбереться.

Думки бунтівливо металися в голові. Можливо, Максиміліан лише відчуває наближення цього «ВОНО», а зовсім не є його причиною. А в чому ж тоді причина? Ейден вважає, що це Лайла, а Евеліна підозрює духа з дзеркала — адже на власні очі бачила, як зайнялася фіранка, коли в кімнаті не було ні Лайли, ні Максиміліана.

Очевидно одне — варто продовжувати своє маленьке розслідування. І час братися за опитування свідків. Першу «жертву» Евеліна вже обрала — Ейдена. Питань до нього назбиралося чимало. І це буде не просто розмова, а справжній допит.