Розділ 4 . Страшилки

Книга , що пише сама 

Це сталося минулого вівторка. Я залишила свій блокнот відкритим на столі й пішла на кухню за чаєм. Коли повернулася — ручка лежала не з того боку. Я подумала, що це Мушка пробігла поруч, але Мушка спала в іншій кімнаті, згорнувшись калачиком.

​Я глянула на чисту сторінку і завмерла. Там не було слів. Там був малюнок — тонкий контур дверей, яких немає в моїй кімнаті. І ці двері були... трохи прочинені. Кожної хвилини, поки я дивилася, лінія малюнка ставала чіткішою, ніби хтось невидимим олівцем продовжував креслити з того боку паперу.

​А найстрашніше сталося вночі. Я почула тихий скрип. Не підлоги, не дверей... а паперу. Ніби хтось намагався вийти зі сторінки блокнота у наш світ. Тепер я завжди закриваю його на замочок і кладу зверху важкий камінь. Бо хто знає, що вийде з тих намальованих дверей наступного разу?

У нашому домі живе шість котів і Мушка. Разом зі мною і Надійкою нас восьмеро. Я звикла рахувати тіні на підлозі, коли ми всі збираємося у вітальні. Але вчора ввечері, коли світло від телевізора падало під дивним кутом, я нарахувала... дев’ять тіней.

​Вона була довгою, худою і зовсім не схожою на котячу чи людську. Вона не рухалася, навіть коли Рижик підійшов зовсім близько. Кіт зупинився, його шерсть піднялася дибки, а в очах відбився жах. Він зашипів на порожнє місце біля крісла.

​Я заплющила очі, порахувала до трьох, а коли відкрила — тінь зникла. Але на підлозі залишився холодний слід, який не висихав до самого ранку. Кажуть, у старих будинках іноді оселяється «Луна минулого». Вона не чіпає тебе, поки ти не звертаєш на неї уваги. Але тепер я намагаюся не дивитися в темні кути, коли в хаті вимикають світло.

Ви колись замислювалися, куди зникає ваше відображення, коли ви виходите з кімнати? Я теж не думала про це, поки не побачила... це.

​Я проходила повз велике дзеркало в темному коридорі. Я вже пройшла його, але боковим зором помітила рух. Я зупинилася і різко повернулася. Моє відображення в дзеркалі теж зупинилося, але з невеликою затримкою. Воно запізнилося на частку секунди!

​Я підняла праву руку, щоб поправити волосся. Відображення підняло ліву, як і має бути... але воно посміхнулося. Хоча я була серйозною і мені було зовсім не до сміху. Його посмішка ставала все ширшою і ширшою, аж поки я не побачила, що зуби в того, хто в дзеркалі, занадто гострі для людини. Я вибігла з коридору, а в спину мені долетів звук, схожий на тихий сміх і дряпання скла з того боку. Тепер я завішую дзеркала на ніч. Про всяк випадок.

Хто під ліжком? 

​У кожного в дитинстві був цей страх — не наступати на підлогу біля ліжка, щоб хтось не схопив за п'яту. Я думала, що виросла з цього. До вчорашньої ночі.

​Я вже майже заснула, коли відчула, що матрац трохи прогнувся. Так буває, коли хтось із котів застрибує до мене, щоб погрітися. Я простягнула руку вниз, навіть не розплющуючи очей, щоб почухати пухнасту спинку. Мої пальці торкнулися чогось... але це була не шерсть. Це було щось гладке, холодне і липке, як шкіра жаби.

​Я злякано відсмикнула руку і миттю ввімкнула настільну лампу. Під ліжком було порожньо. Але коли я глянула на ковдру, то побачила на самому краю вологий відбиток... маленької дитячої долоні з дуже довгими пальцями.

​Найгірше було те, що всі шість котів у цей момент сиділи на шафі в іншому кутку кімнати. Вони не кліпаючи дивилися під моє ліжко, а їхні хвости були розпушені, як ніколи. Мушка забилася під мій стіл і тихо скімлила. Тієї ночі я спала з увімкненим світлом, а під ранок знайшла під ліжком стару іржаву шпильку, якої в мене ніколи не було. Вона була теплою на дотик.