Розділ 3 . Вірші

Шепіт старого саду 

Спинися на мить. Послухай, як дихає сад.

Там квіти ведуть свої тихі, нічні розмови.

Там кожен листок — то безцінний, святий експонат,

Там вітер плете із туману тонкі окови.

Ми часто біжимо, не бачачи краси,

Шукаємо сенс у гучних і пустих фразах.

А він — у прозорій краплині ранкової роси,

У сонці, що грає на глиняних старих вазах.

Світ не в екранах, не в шумі великих міст,

Він у мовчанні, у вірності друга-пса.

У тому, як Мушка кладе свій маленький хвіст

На мої коліна — і в цьому вся небес краса.

Моя маленька варта 

Вона не має королівських титулів і прав,

Але в нашому домі — найвищий закон.

В її маленьких лапах — сила сотні держав,

А в кожному погляді — відваги мільйон.

Вона не вовк, не лев, не казковий звір,

Але серце в неї — мов сонце палке.

Вона мій надійний, мій вірний орієнтир,

І щастя моє — от таке, невелике.

​Коли я пишу — вона поруч сопе,

Вартує мої нескінченні думки.

І все, що здавалось складне і сліпе,

Стає зрозумілим в дотику її лапки.

Вона відчуває, коли на душі туман,

Прийде, підштовхне своїм мокрим носом.

І вмить розлітається смутку обман,

Розвіяний її кумедним «голосом».

​Мушка — мій хвостик, мій ангел земний,

В її чорних очках — довіра без меж.

Світ з нею стає неймовірно живий,

Бо знаєш: куди б ти не йшла — вона теж.

Ми пишемо книгу, ми ділимо дні,

Ми разом крокуємо в ранок новий.

І в кожному «гав!», що лунає мені, —

Найкращий у світі оркестр живий.

Ми шукаємо диво в далеких світах,

У книгах товстих чи в чужих ідеалах.

А воно затаїлось у теплих словах,

У сонячних зайчиках, в чистих бокалах.

Воно — у ранковій тиші кімнати,

Де мама готує на кухні сніданок,

Де можна про все на світі мовчати,

Дивлячись разом на мирний світанок.

​Магія — це коли шість пухнастиків вряд

Чекають на тебе біля самого порогу.

Це коли кожен твій творчий підряд

Знаходить до серця чийогось дорогу.

Це Мушка, що вірить у тебе без слів,

І Надійка, що поруч сміється так щиро.

Це сила твоїх нескінченних рядків,

Що сповнені світла, надії та миру.

​Не треба чекати на особливий знак,

Щоб бути щасливою тут і сьогодні.

Життя — це не іспит і не просто так,

Це дар, що тримаємо ми у долоні.

Я буду писати, допоки горить

У серці вогонь, що не знає зупину.

Бо кожна прожита автором мить —

Це всесвіт, загорнутий в одну хвилину . 

Коли в домі шість котів — ти ніколи не сама,

Тут для нудьги чи спокою місця просто нема.

Це шість пухнастих всесвітів, шість різних полюсів,

Шість хитрих мордочок і шість м’яких хвостів.

​Один — як гордий лицар, на шафі він сидить,

Інший — як вічний соня, цілу вічність спить.

Рижик вивчає тактику — як випросити корм,

У нашому будинку він диктує шторм!

Хтось тихо підкрадається, як тінь серед ночі,

І дивиться так віддано у самі твої очі.

​Вони не знають правил, не знають дисципліни,

Для них мої конспекти — це м’які перини.

Якщо я пишу вірші — вони ставлять печатки,

Своїми лапками роблячи правки-загадки.

​Це шість пухнастих грілок у зимові вечори,

Це шість моїх соратників у ритмі творчих гри.

І хоч іноді в хаті суцільний «тигидик»,

До цього хаосу я маю справжній хист і звик.

Бо магія не в книгах, не в зоряних світах,

А в тому, як шість котів муркочуть на руках.

Ми з нею різні, як вогонь і тиха річка,

Але в обох одна в душі горить свічка.

Моя Надійка — сонце, що не знає хмар,

В її усмішці схований якийсь магічний дар.

Вона — мій відголосок, мій секретний код,

З нею не страшно йти у будь-який похід.

​Буває, ми сперечаємось, ділимо олівці,

І кожна тримає свою правду у руці.

Але коли на серце раптом ляже тінь,

Надійка поруч — і зникає далечінь.

Вона відчує все без зайвих довгих слів,

Ми разом будуємо фортеці зі своїх снів.

​Я пишу вірші, вона — малює кольорами,

Ми ділимо цей світ порівну із мамою.

В її очах я бачу власне відображення,

Вона — моє натхнення і моє продовження.

Нехай ми сестри, а не просто друзі,

Ми — два крила, що разом у напрузі

​Тримають небо нашої великої сім'ї.

Я вдячна долі за її кроки солов’їні,

За те, що в цьому світі, де буває важко,

У мене є Надійка — моя вірна пташка.

​Я ще вчуся тримати перо і ритм,

Я ще шукаю свій власний алгоритм.

Але в моєму блокноті вже зріють світи,

До яких я одного дня зможу дійти.

Я не просто дівчинка, що пише вночі, —

Я маю від тисячі замків ключі.

Кожен мій розділ — це крок до мети,

Щоб слово своє крізь роки пронести.

​Я бачу полиці, де книги мої

Стоять у ряду, наче в лісі гаї.

І хтось, як і я, відкриє сторінку,

І знайде там світло, і знайде підтримку.

Це не гординя, це віра палка —

У те, що тримає моя рука.

Бо автор живе, поки серце горить,

Створюючи вічність у кожну мить.