Частина 1. Ні дня без пригод

 Від обличчя головної героїні:

 Мої сподівання на спокійний день розбилися в допуски, ще з самого пробудження. Хто б мав сумніви? Як сказала б моя мачуха: "З тебе суцільні нещастя ставляться. Коли ж ти припиниш завдавати болю близьким?". 

  Раптові неприємні спогади перервав опік правої руки. Смикнувши рукою я перевернула свою улюблену чашку з ароматним чаєм, і розбила її.

—Та щоб його! Ех... Схоже день мене чекає цікавий — проговорила я у пустоту своєї двокімнатної квартири..

  Я почала збиратися на роботу, годинник показував п'яту ранку. "Сьогодні мабуть прийду раніше звичного" — промайнуло у моїх думках. Зробивши необхідні водні процедури, одягнувшись та легко нафарбувавшись, я стала перевіряти наявність всіх необхідних документів, які я вже звикла брати з собою для доопрацювання. Будь це медична картка, звіт з аналізами пацієнта чи навіть просте медичне заключення, — я все одно візьму їх з собою, адже дякуючи бабусі, почала вдома вести свою картотеку пацієнтів. Це дуже допомагає тренувати пам'ять та розумову діяльність. Тричі перевіривши наявність всього необхідного в сумці та вимкнувши електроприлади, щоб за час відсутності не спровокувати пожежу. О 05:17, виходжу з будинку та прямую до свого авто Опель Вектра, кладу сумку на пасажирське сидіння, заводжу двигун і залишається провести півгодини в дорозі.

05:49

Я вже на місці призначення, узяла сумку зі світло коричневої, трохи рудоватої місцями потертої шкіри. Переді мною возвеличується статна, як гора семи поверхова будівля, вона ніби дивиться на мене з повагою, як заможна панна, коли зустріла вищого за неї чином добродія. Поглянувши вже добряче побитий часом наручний годинник, подумки відзвітувала собі що приїхала на годину раніше, ніж зазвичай. "Як раз є вдосталь часу на підготовку необхідних мені паперів." — промайнуло в моїй голові, поки я заходила до лікарні.

 Атмосфера у такий час в лікарні комфортно-тиха, на реєстратурі сидить "рання пташка нашого театру" — Сергієнко Ніна Миколаївна. По сумісності моя колишня наставниця і найкраща подруга. Побачивши мене вона здивовано підіймає брови і розливається доброю усмішкою, виходить з-за реєстрового столу і підходить до мене розкинувши руки для обіймів. Я вітаюсь першою:

— Добрий, придобрий ранок, Нінок! — я посміхаюсь на всі свої 32 зуба.

— Добрий, добрий. А що ж це сталося у світі, якщо наша сова прилетіла у наш "скромний театр медицини“ у таку ранню годину? — запитувала вона з жартом.

— Не знаю, сама в шоці! Ти головне мені скажи: Моя заноза і головний біль, який мені скинув Гормон, ще не прийшла? — я з дитячою надією дивилась на неї.

— Ще ні, але має прибути через півтори години, якщо я не помиляюсь. — на видиху відповідає мені та.

— В такому разі мені краще поспішити — кидаю я йдучи до свого кабінету.

— Біжи, біжи. — Ніна повернулась до роботи.

Зайшовши до кабінету я переодяглась у медичний халат, замість просто заколених крабиком передніх прядей,  я зробила дульку. Сівши за свій стіл, дістала документи доповнила кілька не заповнених бланків. Після склала всі документи до папки, і вирішила трохи розслабитись і зробити кілька вправ для пам'яті. Вичитала одну в газеті і вона дійсно виявилась робочою. Потрібно лише уявити знайоме собі місце або кімнату — з деталями: меблі, кольори, запахи. Після обираємо 5 випадкових предметів — наприклад: хліб, виноград, молоко, пір'яна ручка, ключі. Далі створюємо образи: молоко кипить на електричній плиті; ключі дзвонять на підвіконні; хліб нарізається на столі; виноград розсипався по підлозі;  пір'яна ручка пише лист. Уявно пройдіться по кімнаті та яскраво візуалізуйте сцени трішки абсурду чи гумору лише покращать результат. Якась така трохи кумедна вправа, але допомагає чудово. Завершивши вправу я беру папку і виходжу з кабінету, замикаючи його на ключ.

І тут до мене підбігає чортеня у людській подобі — Марія Ліщук. Практикант, яку мені з її однокурсником Романом Круковським довелося взяти до свого і так до верху заповненого відділення, але ця "людинка" найнахабніша. Словом один суцільний головний біль, а не практикант. Вона підбігає до мене і починає запитувати:

— Христино Олександрівно, доброго ранку. Я хотіла запитати чи ви написали звіти? Якщо так то я можу віднести їх до кабінету Сергія Миколайовича. — вона дивилася на мене з дитячою надією і проханням в очах. Тільки повний сліпий не помітив би її закоханість у нашого головного лікаря. Та він має головні принципи: 1 Ніяких романів на роботі!; 2 Моя сім'я в мене на першому місці!. Тому впевнено можна сказати, що в неї нема шансів.

— Добрий, так написала. Всю ніч довелось провести за паперами. Хоча було б значно легше, якби ви взяли хоча б меншу частину. Як я вас просила позавчора. — я говорила зі сталевим спокоєм та краплею докору.

— Ну ви ж знаєте, що в мене не вийшло б. — вона говорила цю фразу з таким напущеним трагізмом, що найвеличніші та найвідоміші актори курять в кутку. Та на мене це аж ніяк не вплинуло. — Плюс ви були б не задоволені, якби я узялася за документи.

«Тобто, вона зараз звинувачує мене у тому, чого не зробила самостійно. Що за абсурд?!» — її слова вдарили в мене як блискавка, тому доведеться дати їй зрозуміти, що їздити в мене на шиї — не вдасться.

— Я завжди стараюсь до всіх своїх практикатів ставитися з розумінням, але ваша нахабність переходить всілякі межі. — хоч я і говорю спокійним тоном та в середині в моїх венах кипить лавою злість, але я стараюсь тримати на обличчі маску спокою. — Якщо вам здається, що я занадто сувора, то запитайте у своїх попередників, наприклад — Гамазада Аслан Гамзадович. Також, як і ви проходив у мене практику, він не зважаючи ні на що, намагався перейняти весь досвід, але не був зацикленим тільки на документах, ліках та операціях. Він став чудовим напарником, другом, тим хто завжди допоможе на чергуванні — це для колег, а для пацієнтів: молодим чудовим спеціалістом, який знає свою справу, ладнає з дітьми і допомагає своїм пацієнтам по максимуму. Тому як на мене, вам краще хоча б на час перебування на роботі забувати про своє життя поза нею, оскільки у нашій професії важлива швидкість та ефективність надання допомоги. — моє обличчя було ніби з каменю, але в очах палав вогонь.— Сподіваюсь, що ви мене зрозуміли—додала я вже спокійніше.