Глава 17. Ху із ху

Глава 17. Ху із ху

Щось я перемудрила. Чи то моє закляття виявилося напрочуд дієвим, чи сила святкової ночі зіграла злий жарт із нами всіма, чи власна вигода вилізла боком. Скоріше — все й одразу. 

Стільки правди я ще ні від кого ніколи не чула, а головне — не хотіла чути. На телефон я не дивилася, але рот у перевертня не закривався вже хвилин із тридцять, не менше. . Слова Володьки складно спліталися в речення та проливалися стрімким потоком нам на голову. Щоб не захлинутися, я доволі швидко почала пропускати більшу частину повз вуха. 

Хтиві подробиці гіперактивного життя Сірка мене мало хвилювали (я його не засуджую), проблеми з податковою та наявність чорної бухгалтерії — також не цікавили (а ось це я засуджую). Але факт, що він бадяжить у барі алкоголь та годує відвідувачів за завищеними цінами мене справді обурив. Терпіти таких нахабних бариг не можу. 

Хоча головним було не це. Реальною проблемою стало те, що я досі не почула нічого, що справді мене хвилювало. Заклинання правди — тонка штука. Ігри з людським розумом схожі на перевернуту догори дриґом лавку кравчині, де серед ниток і клубків треба знати, за яку потягнути. Щоб почути бажане, потрібно ставити правильні запитання. І саме з цим у мене були проблеми. Як я не старалася, що б не робила — все було не те. Ху із ху, ми так і не дізналися. 

— Запитай ще раз у нього, хто такий Микита, — порадила Віка. — Тільки прямо і без вихилясів.

— Та сто разів вже питала! Чи ти не чула? — проскиглила я. — Сама можеш спробувати, якщо така розумна. Ти ж бачиш, що це не працює.

— Працює! Ще й як працює! А повтори, будь ласочка, свою методику в додатках для знайомств, — захоплено забелькотіла Валька, поїдаючи поглядом перевертня. — Ти про якийсь особливий алгоритм обмовився, тільки я не зрозуміла… 

— Валяяяя! Ну, ти ще нотатки зроби, щоб не забути! — завила я диким звіром, схопившись за голову обома руками. — У нас тут допит чи семінар, як підчепити когось на одну ніч? Тут хоча б забути все, що він у повідомленнях писав! А якщо не вийде, то доведеться йти до психолога пропрацьовувати ментальну травму. 

— Дійсно, Валь. Потім у нього спитаєш, що він там у телефоні клацає, — підтримала мене Вікуся. — Вже місяць зійшов, а ми так і не зрушили з місця! 

— Він не перебірливий — ось і весь секрет, — пролунав голос із темряви. 

З підсвіченого зростаючим місяцем озера виходила Мар’яна. Ви бачили колись німф? Дурне питання — звісно, ж не бачили. Їх не зустріти в наших краях, а картини, що висять у музеях, та світлини інста-дів у соцмережах усього ефекту не передають. Я перетнулася з однією на узбережжі Хорватії та можу вас запевнити: недарма при погляді на лисицю думки були саме про цих істот. 

Струнке, мов молода верба, тіло покривали міріади крапель води, що сяяли діамантами в променях нічного світила. Діва повільно крокувала місячною доріжкою, поправляючи чорний відкритий купальник. Моделі на подіумах Мілана та Парижа поруч із нею здавалися кривоногими курками, що тільки-но вилізли з бур’янів. Мар’яна ані трішечки не соромилася того, що ми витріщили очі, роздивляючись її з усіх боків. Ба більше — її це забавляло.

З переможною посмішкою на вустах вона неспішно підійшла ближче, ніби не розуміючи, чому всі замовкли й уся увага належала їй, та підкинула у багаття дрова. Чарівний морок розвіявся, і в жовтому світлі вогнища Мар’яна виглядала як і раніше — звичайною, доволі вродливою дівчиною без надзвичайних особливостей. Ні, бачити в ній перевертня та якусь невідому мені енергію я не перестала, але чарівний місячний блиск розчинився поруч із живим вогнем. 

— І фотки в нього вдалі в профілі. Цей гад завжди знав, яким боком у кадр влізти, — закінчила вона думку, яку всі слухали, але ніхто не питав. 

— Сама ти гадина, — обурився хлопчина. — Але маєш рацію: показувати себе потрібно виключно з хорошої сторони. Спробуй якось — може, сподобається. 

— Точно, візьму приклад із тебе, — клацнула вона пальцями. — Щоб хоча б на кілька хвилин вистачило, аби приховати всі інші сторони. 

— А я ніколи й не соромився жодної зі своїх сторін, на відміну від тебе, — відповів хлопчина, розвівши руками. — Я таким народився! Засуди мене, як і робила завжди! 

— Що правда, то правда — народився ти повним бовдурем, — прогарчала вона. 

Назвати Мар’яну доброю я би не змогла, навіть при всій наявній уяві. Надто вже гидким був вираз її обличчя й токсичними — висловлювання. Та після слів брата лють дівчини вийшла на якийсь новий рівень. На мить мені здалося, що вона пропалить дірку у Володьки поміж очей. 

— Ти диви! А бідкалася, що замовляння не спрацювало, — присвиснула Валя, теж помітивши погляд дівчини. — Може, ми й не почули бажаного, та хтось свою «правду» точно отримав.

— Ось що ви робите, відьми, — скривилася лисиця. — Бажаєте понад усе досягти мети, а на все інше вам плювати з високої гори. 

— Якщо стоїть питання про виживання, то що тут дивного? — спитала я. — Проти нас повстала невідома сила, і це може занапастити моїх сестер. Якщо ви нічого не кажете, то чому мені має бути соромно? 

— Твоїх сестер? А про мого брата ви подумали? — спалахнула вона. — Чи ти гадаєш, що ваші відьомські фокуси ніяк не відгукнуться на ньому в майбутньому?