Глава 14. Чарка миру

Глава 14. Чарка миру

– У тебе ще багато залишилося? – пролунав занепокоєний голос з кущів. 

– Тобі вистачить, – втомлено відповіла я, навіть не збираючись рахувати кількість вологих серветок в упаковці. 

Хто б міг подумати, що наша офісна діва виявиться ніжною панянкою. У мене все більше складалося відчуття, що тільки я з нас трьох ходила в походи, а всі інші бачили ліс лише на екрані монітора. Після невеликої сварки та крихітного (і, можливо, не дуже потрібного) закляття сім’я перевертнів, як води в рот набрала. Вовчик лише хмурився, коли хтось із нас починав розмову, а його сестра відвертала голову, ніби це не Вікторія до неї зверталася, а пташки на дереві цвірінькали. 

У відповідь подруги зробили дурість і теж вирішили оголосити бойкот. Звісно, нічого путнього з цього вийти не могло. Головний ідеолог мовчазного страйку, тобто Валя, почала усвідомлювати наше становище в дуже пікантний момент — коли захотіла в туалет. 

Дідько! Ну що страшного в тому, щоб відкрити рота та попросити у Володьки туалетний папір? Ніби хлопці ним не користуються. Класичні лопухи пані Валентину не задовольнили, тому в хід пішли серветки для зняття макіяжу, які, на радість усім, знайшлися в моїй бананці. Так, досить сортирних розмов. Повернімося до суті. 

Ми бозна-де серед густого лісу, в компанії не зовсім дружньо налаштованих перевертнів, яких я встигла проклясти. Ще й у день літнього сонцестояння, який святкуємо не тільки ми, а й уся можлива та неможлива нечисть. Чудовий розклад. Не завадила б якась інструкція з виживання, але навряд чи вона в когось була. А отже, треба було імпровізувати. 

– Аж настрій покращився, – радісно пробелькотіла подруга, виходячи з густих зелених хащ. – Або я збожеволіла, або серед папороті промайнув котячий хвіст. 

Приклавши вказівний палець до губ, я мовчки кивнула. Поки ми не зрозуміємо, друзі ми з перевертнями чи вороги, не варто патякати зайвого. Перевіряти, наскільки гострий слух у наших нових знайомих, зовсім не хотілося. Я теж помітила чорну хутрову тінь краєм ока, поки стерегла Вальку в кущовому клозеті, тому вирішила перевірити. 

Сліди чорного Фелікса важко було з чимось переплутати. Кіт поки що близько до нас не підходив. Скоріше за все, остерігався звірів, прихованих за людськими обличчями Сірка та Мар’яни, але його поява вселяла оптимізм. Віра хвилювалася за нас, тому послала фамільяра, щоб розвідати обстановку. Дивно тільки, що відьма вдалася до таких крайнощів. Та, мабуть, на це були вагомі причини. 

– В твоїй магічній сумочці випадково окулярів не знайдеться, відьмо? Вони можуть стати в нагоді, – з уїдливою посмішкою спитала Мар’яна, коли ми дійшли до їхньої з братом галявини. 

Не на мить не повіривши, що хитра лисиця без вагомої причини порушила мовчання, перед тим, як дати відповідь, я спочатку оцінила обстановку. Причина її насмішок швидко знайшлася біля невеликого, порослого очеретом озера. Вікторія несамовито водила руками по імлистому дні, намагаючись там щось відшукати. 

– Скарб там точно не знайти, але, судячи з вереску, саме на це Вікуся й розраховує, – майнула в голові думка. 

Поки я думала, Валя діяла. Без зайвих вагань вона підбігла до подруги, палко зашепотіла їй на вухо та долучилася до пошуків чогось важливого під водою. Сірко робив вигляд, що не звертає на дівчат уваги, але я помітила, як він проводив очима Валькіну спину. А ось його сестра не могла натішитися, відкрити глузуючи з нас. 

– Рано радієш, дводущнице. Не на тих напала, – прошепотіла я, підійшла до дівчат і спитала: – Що загубили? 

– Я просто хотіла змити бруд з обличчя, – ледь не плакала Віка. – Тільки почала вмиватися водою, як вона випала. 

– Хто випав? Сережка чи що? – не зрозуміла я. 

– Контактна лінза, – пояснила Валя, обережними рухами обмацуючи дно. 

Як ці дівчата зібралися на природу? Одна й пляшку води в дорогу взяти не здогадалася. Інша, навпаки, нагрібла цілий рюкзак мотлоху, а замість практичних окулярів вдягнула коригувальні лінзи. 

– Сліпа ворожко. Яке поетичне кліше, – не переставала всміхатися Мар’яна. 

Ну що за біда з цими красунями. І хвилини не можуть прожити в цьому світі, щоб не підколоти одна одну. Не збираючись тішити злостиву лисицю, я сіла поруч із дівчатами та скомандувала: 

– Дайте мені спробувати, – сказала я, простягаючи руку до води. 

Без зайвих суперечок подруги посунулися, звільнивши місце на березі. Знайти прозору лінзу розміром із ніготь вказівного пальця в скаламученій воді — непроста задача. Більшість скаже, що це нереально. Та це було законом їхньої реальності, а не моєї. 

Щиро кажучи, справжнього детектива з мене ніколи б не вийшло. Я могла помічати невидимі магічні сліди, розпізнавати приховану сутність і взагалі — бачити все потаємне. Та цього було замало для карного розшуку. Треба вміти аналізувати ситуацію, працювати з даними, дедуктивно мислити та знати безліч важливих речей. 

Та в цьому випадку знання були непотрібні. Все, як завжди: працюємо на чистому дарі та голому ентузіазмі. Чим слід від загубленої речі відьми відрізняється від слідів чорного Фелікса? Правильно — нічим. 

Легке сріблясте мерехтіння сліду від прозорої контактної лінзи грало в бурій воді сонячним зайчиком. Якби Вікторія так інтенсивно не каламутила дно, то й без дару можна було б її помітити. Зануривши руку в буру воду, легким рухом я підняла загублену річ з озерного дна та продемонструвала її всім присутнім.