Глава 13. Тіньовий помічник

Глава 13. Тіньовий помічник

— І де їх чорти носять? — напівпошепки пробуркотіла жінка, прибравши з обличчя довге смоляне волосся.

Раз за разом вона перегортала телефонну книгу на великому сріблястому смартфоні, нервово набирала номери, щоб знову почути ввічливий голос робота, який одноманітно повторював, що її абоненти не в зоні досяжності. Спочатку Віра не дуже хвилювалася. Пробки в цю пору року страшні. Сама ледь добралася вчора ввечері до дачного селища. Але вже минуло бозна-скільки часу! Пішки можна було б дійти з міста, не те що на спортивному авто доїхати.

— Не хвилюйся, люба. Ось побачиш, вони скоро приїдуть, — промуркотів сивобородий чоловік, не відволікаючись від смакування сигарили.

Зазвичай цей просякнутий тютюновим димом, оксамитовий баритон діяв на відьму, як валер’янка на котів. З ним вона відчувала себе… ні, не як за кам’яною стіною, бо насправді кепське жити за високим муром і світу білого не бачити. Віра відчувала себе вільною, могла не хвилюватися про дрібниці та робити все, чого душа забажає.

Але зараз він повільно починав дратувати. Чоловік тараторив одні й ті самі слова безліч разів, і його розмірений голос нагадував робота-автовідповідача з клятої телефонної компанії. Ось як можна бути таким відстороненим, коли її близькі подруги зникли без сліду? Від цієї спокійної байдужості хотілося жбурнути в нього щось важке. Та поки жінка себе стримувала. Час бути хорошою дружиною. Колись же треба починати?

До того ж він вартий того, щоб Віра хоча б спробувала себе в новій ролі. Йосип — кращий з варіантів, які вона колись зустрічала. Заможний, володіє нерухомістю та веде бізнес, вродливий на свій вік і знає що таке зволожуючий крем для обличчя, а головне — він справді її покохав. Навіть якби в переліку переваг Йосипа Андрійовича Босого було лише останнє з цього списку, вона все одно б ризикнула. 

Гроші можна заробити, а ось справжнє кохання… з цим стає дедалі важче. Коли побачення перетворюються на співбесіди, кохання з першого погляду виглядає дивовижним. Хоча чому ж з першого? Віра вже бачила його в тінях видіння, подарованих зимовим сонцем.

Одним словом, відьма була впевнена в почуттях свого чоловіка й розуміла, що він просто втомився повторювати слова підтримки, наче мантру. Вона також втомилася. Цілий день відчуває себе, як на голках, а Йосип ще й постійно нагадує про нову машину, мов це найважливіше в житті. А вона навіть не хотіла цей клятий Porsche!

Хіба важко було знайти чорний Cadillac? І не якийсь новомодний Escalade, у який виробник інтегрував різноманітні технології штучного інтелекту для керування, ніби це стало базовою нормою. А з хромованим бампером, риб’ячими плавниками на кузові та потертим шкіряним салоном. Можливо, Fleetwood чи Hearse 1959 року, як у «Мисливцях на привидів».

У її мріях він обов’язково мав колись слугувати катафалком. Саме такі у її улюблених фільмах, що показував чорно-білий старий телевізор в дитинстві, відвозили багатих і знаменитих в останню путь. Або, авто хоча б повинно було здаватися схожим на перший погляд. В цьому сухопутному кораблі не лише мерці можуть спокійно ноги протягнути, а й будь-яка велика компанія живих подруг поміститься. Не те що в крихітному салоні Porsche, де ледь можна було вмоститися в довгій сукні.

Так, ні! «Дружина поважного чоловіка не може їздити на американських бляхах із минулого сторіччя. Ще й вкладатися в ремонт цього гнилого корита, шукати оригінальні деталі та постійно проходити СТО, щоб бути певним, що колеса на дорозі не відваляться», — причитав Йосип, коли почув прохання Віри про незвичайний передвесільний подарунок. Довелося дозволити себе вмовити на новий 911. Теж непогано. У цієї автівки є свій стиль. Але вайб уже не той…

Чи змогли дівчата впоратися з норовливим спорткаром, яким і сама Віра не надто добре керувала? І навіщо Йосип попросив Валю пригнати тачку на дачу? Хіба в нього немає шофера чи охоронців? За що його секретарка гроші отримує? Точно не за вміння вчасно стулити писок. Звісно, всі зайняті важливими робочими справами, але чому саме подруги повинні цим займатися? Якщо машина згорить — сам буде винен. Головне, щоб дівчата залишилися цілими.

Воліючи хоч якось себе розважити та зайняти руки, Віра і на картах розкладала, і на кавовій гущі ворожила, навіть у кришталевої кулі запитувала — всюди тиша. Віка, Валя та Ніка ніби крізь землю провалилися. І в месенджерах нічого. Ну, це ще можна пояснити тим, що на трасі погано ловить інтернет. Але чому телефони мовчать? Добре, може й зв’язок погано ловить — у нашій країні всяке буває. Та чому ж не послати звістку нашим способом? Хіба це так важко, щоб поважна жінка, сестра по ремеслу й просто гарна подруга не бігала колами по всьому дому, як заведена?

Добре, що Йося відгрохав величезний будинок. Є де розгулятися та сховатися від зайвих очей. Не те щоб Віра соромилася своїх магічних практик — очі чоловіка бачили, щоб брали. Та й сусіди до її забобонів давно звикли. Але хизуватися перед прислугою та багатими друзями чоловіка не хотілося. А то ще подумають, що вона якась Вероніка Феншуй, яка дає бізнесмену цінні поради лежачи в одному ліжку. Дехто з його оточення, до речі, запитував її магічної думки, але всі вони були послані всім відомим напрямком — до бісової матері. Тобто додому, до мами.

Різким рухом вона запалила аромасвічку на столику з косметикою, відкинула чорну вуаль з невеликого дзеркала, взяла його в руки й тихо зашепотіла: