Глава 12. Пазури, ікла та хвости

Глава 12. Пазури, ікла та хвости

Тиша затягувалася. Невидимими кайданами погляд блакитних очей Сірка оповив мій розум, змушуючи заклякнути. Не на таку поїздку я розраховувала, коли погодилася на вмовляння дівчат разом відсвяткувати літнє рівнодення. І чому дар Вікторії вирішив промовчати? Коли конче потрібне передбачення, віщуни завжди розводять руками, знизують плечима й витягують колоду Таро з кишені.

Агов, шановні! На картах я й сама можу собі розкинути не гірше за інших відьом, а ось справжні видіння — це рідкість. Ні, Вікуся щось казала прямо перед тим, як Porsche винесло в кювет, але про цю химерну парочку там точно не йшлося. Я б таке запам’ятала.

У голові стало люто холодно, ніби мозок занурили в крижану воду. Проста людина не змогла б довго витримати небезпечне сяяння його неймовірно блакитних очей. Сірко це знав. Знав, і поводився зі мною як зі здобиччю. Він знав, що в цьому випадку інстинкт «бий або біжи» вже не працює. Ні того, ні іншого звичайна людина не зможе зробити перед страшним сірим вовком. Не знав він лише одного: я не була ані звичайною, ані простою, у всіх значеннях цих слів.

Знаєте, що думають відьми імлистою ніччю, крокуючи старим кладовищем? А нічого ми не думаємо. Коли землю затягує туманний серпанок, змушуючи випадкових перехожих здригатися від жаху, ми впевнено крокуємо своєю дорогою. Бо така наша воля. Тут діє тільки одне найважливіше правило: ми вирішили ступити на звивисту тропу магії самотужки, і лише нам вирішувати, кого боятися, а кого треба поставити на місце. Де саме буде це місце, також вирішувати нам.

З чиєїсь лихої волі троє дівчат загубилися в темному лісі. Якби мені таке розповіли сьогодні зранку, я б від душі посміялася та попросила, щоб припинили переповідати старі казки. Та це була не казка і не міф. Сувора реальність дикої природи зайшла у мої двері, не спитавши дозволу. А взагалі-то, мала б постукати хоча б заради ввічливості. Природа, вона така. Вимагати від неї чогось іншого було б дурістю. Та я вирішила інакше. Природа це твоя чи ні, але правила поведінки в суспільстві ніхто не відміняв.

Поки Віка широко відкрила очі, а Валя здивовано розкрила рота в спробі придумати, що відповісти Вовчику та його супутниці, я зустріла його погляд. Наші очі перетнулися, і я подумки виштовхнула хлопця зі своєї свідомості, міцно зачинивши двері. Сірко зойкнув, ніби йому прищемили хвоста, і по-дурному закліпав очима. 

На цьому я не зупинилася, швидко зашепотівши закляття, яке вже мала можливість випробувати на одному кульгавому псі з Балкан. Після нього, власне, він і став кульгавим.

Бійся, бійся, вовчий хвіст. Повня не зійшла.

Не твоя це нині ніч, не твоя земля.

Сховай ікла у пітьму, пазурі згорни,

Замкни пащу на замок до вовчої пори.

Кров людська — тобі тютюн, слово моє — сталь,

Бійся сонця і вогню, біжи у темну даль!

Чоловіком увійшов — чоловіком й будь,

А личину свою дику назавжди забудь.

На кінчиках моїх пальців спалахнув бляклий, малопомітний вогник. Його світла не вистачило б, щоб розігнати лісові тіні або налякати Сірка, та це й не було потрібним. Ноги хлопця підломилися, ніби по них із силою вдарив хтось могутній і невидимий. М’язи перестали слухати, стягуючи кінцівки в неприродні сторони. З гуркотом завалившись на землю, Володя жалібно заскулив, благаючи про пощаду.

— Нічого собі, сестро. Я в захваті! А він після цього й справді ніколи не зможе перекинутися? — гаряче зашепотіла Валя, прокидаючись від звірячого морока.

— Як показала практика, закляття діє одну повню. Для «назавжди» я мало каші їла, — відповіла я, спохмурнівши від відчуття слабкості в ногах. — А враховуючи, що моя внутрішня батарейка ще не відновилася, то було б непогано, якби воно протрималося хоча б кілька днів.

Почувалася я кепсько. Шлунок скрутило в тугу спираль, ніби я не їла кілька днів, а в голові заблимали золоті іскри. Таке завжди буває при енергетичному виснаженні. Добра, що кров носом не пішла. Я не здивувалася, що невелике закляття безжально з’їло залишки енергії. З Мар’яною відбулося те саме, що й із Володею.

Я навіть повертати голову не стала, щоб пересвідчитися, що дівчина скрутилася калачиком серед зеленої папороті та тихо скулила. Стримувальне закляття спрацювало, як годинник. Якщо ти маєш дику сутність — ти постраждаєш. Одним махом уклала обох. Що тут сказати? Гарний результат із поганими наслідками для здоров’я всіх, хто взяв у цьому участь.

— Ще раз так зробиш — зубів не дорахуєшся. Наступного разу ніякий стоматолог не візьметься лікувати твої ікла, Володя. Зрозумів? — збираючи себе докупи, проказала я. — А тепер підіймайся! У нас купа справ і обмаль часу.

Не знаю, чому саме так я сказала, та щось глибоко всередині підказувало, що з початком святкової ночі буде не до веселощів.

— Хто б міг подумати, що серед нас ділова ковбаса, — пробелькотів він, кривлячись від болю. — Поспішаєш на збори поетів-невдах?

У мене не було ані сил, ані наснаги сперечатися з ним. До того ж я й так знала, що рима була напрочуд вдалою, а головне — дієвою. Думка всіляких хутрових засранців мене мало цікавила. Критикувати відьму кожен може, та не у всіх після цього залишаються цілими кінцівки.