Глава 11. Вовчику братику

Глава 11. Вовчику братику

Пам’ятаєте це відчуття? Ви стоїте перед прірвою, бачите, як бурхливе море несе десь унизу свої пінні хвилі, чуєте голосні крики птахів і розумієте, що втратили контроль над своїм життям. Здається, що скажений вітер змін ось-ось підхопить ваше невагоме тіло й понесе кудись за обрій, наче сиву кульбабку, яка вже відцвіла. Або з силою вдарить об сталеві хвилі й навіки занурить у темний морський вир забуття. 

Згадали? Саме це відчуття нахлинуло на мене, коли я, немов теля на прив’язі, пішла разом із подругами за абсолютно незнайомим чоловіком стежкою в глухому лісі. Чолов’яга виявився не таким уже й поганим. Перше, що він зробив — простягнув Валі пляшку з мінералкою. Дівчина задумалася на хвильку, удавши, що пошепки читає етикетку, а потім зробила ковток. Навряд чи вона думала, що хлопець хоче нас накачати снодійним чи отруїти. Це була просто звичайна обережність у вигляді коротенького закляття. Рефлекторний порив, нічого надзвичайного.

Відпивши трохи, ми з Вікою подякували й допомогли зібрати залишки дров докупи. Він ні про що не просив, не питав і навіть не поцікавився, як нас звуть. Ніби й дивно, але після Микити мені від такої поведінки стало тільки легше на душі.

— Якби це був той самий невловимий хлопець, то він поводився б інакше. Чи ні? — задумалася я, вдивляючись у ведмежу спину, що майоріла попереду. — А може, він нічого не питає, бо й так усе дізнався? 

— Зміни вираз обличчя, будь ласка. А то ще подумає, що ми щось погане замислили, — пошепки сказала Віка, ткнувши мене ліктем. 

— Що саме? Відберемо сокиру та скористаємося його беззахисністю? — пурхнула я від сміху, змірявши поглядом чорнявого здорованя з кіпою дров за спиною. 

Валя шикнула на нас, наче вчителька на двох пліткарок із гальорки. Здається, хлоп почув наші дурні теревені, і вони його неабияк розвеселили. Самі винні, треба було тихіше розмовляти.

— Звідки ви такі взялися? — спитав він, повернувши до нас свою пику, прикрашену широкою посмішкою.

Не буду брехати, до Голлівуду йому було далеко, але зубиська вражали. Будь-який крокодил чи ведмідь міг би позаздрити. Або вдала генетика, або хороший стоматолог. Іншого пояснення в мене не було. Зробивши ставку на друге, я рефлекторно торкнулася язиком старої пломби, яка давно збиралася випадати, й вирішила попросити номер. Не його власний, звісно. Майстра, який створив цю красу з його посмішкою. Після хорватського перевертня Даміра, який на повірку виявився звичайним брехливим псом, я вирішила зав’язати зі стосунками на якийсь час. Важко зав’язати з тим, чого не існує, але я відчайдушно старалася. 

— Вперше бачу, щоб дівчата так дивно себе поводили, — шкірився він, переводячи погляд з Валі на мене. — Не репетуєте, не вважаєте мене якимось навіженим чи гвалтівником, та й узагалі — для тих, хто загубився в лісі, ви напрочуд спокійні. Чи я чогось не знаю? 

— Б’юсь об заклад, що ви багато чого не знаєте, пане, — філософськи відповіла Валя. — Багато є, мій друже Гораціо, на світі такого, що й не снилося нашим мудрецям. 

— Вродлива та ще й цитує Шекспіра, — продовжив він, підморгнувши дівчині. — Мене Сірком звати, а тебе як? 

— Вибач, але я не помітила моменту, коли ми встигли перейти на «ти», — суворо поглянула на хлопця дівчина.

— Ауч! Ще й колюча! Пощастило мені, — присвиснув він. — Кажуть, що шипи охороняють лише найтендітніші з квітів. Вочевидь, ти їхня королева. 

З останніх сил я міцно стулила вуста та змогла втриматися, приховавши посмішку. Віка вчинила простіше. Подруга розреготалася на все горло, аж сльози покотилися з очей. Почувши слова Сірка, Валька почервоніла, як варений рак, та пошепки забурмотіла щось собі під ніс. Залишалося тільки сподіватися, що це була звичайна лайка, а не закляття, яким відьма намагалася заткнути рота пихатому хлопцю. 

Як би я до Валі не ставилася, але все-таки вона несповна розуму. Сірко не кинув нас самих, дав напитися води та й узагалі — можливо, єдина людська істота на кілька кілометрів лісу. Нащо так грубити? Ніби й бажає знайти кохання або хоча б зустріти простого хлопця для стосунків, а розмовляти так і не навчилася. Якщо вона завжди так різко відповідає, то тепер стає зрозуміло, чому преміум-акаунти в застосунках для дейтингу не принесли очікуваного ефекту. Королев люблять далеко не всі. 

— Ти що, не бачиш? Не для тебе її квіточка цвіла, — пролунав з-за дерева жіночий голос. 

З тіні від стовбура розлогого тополя відділилася гнучка постать. Поглянувши на неї, я зрозуміла, чому міфічних дріад описували саме такими: не дуже висока, майже мого зросту, чорнява, тонка, як сталева голка, і така ж міцна. Ця дівчина могла жалити не лише язиком, а й кулаками, якщо б вони знадобилися. На тлі громили Сірка незнайомка виглядала тендітною та крихкою, хоча це було не так. У ній ховалася таємниця. Звісно, у кожної жінки чи дівчини є свої секрети, та в цієї він був іншого калібру. 

Подруги теж це помітили та без слів кивнули мені. Я примружила очі, вдивляючись у дівчину своїм особливим зором. Світ на мить став темним, а потім розквітнув барвами, змусивши мене здивовано зойкнути. Ні, це була не відьма, але якась магія в ній точно жила. Такого розмаїття кольорів я ще не бачила. Усередині дівчини, трохи нижче сонячного сплетіння, всіма барвами веселки переливалася невелика перлина. Шкода, що Віри немає поруч. Вона знає більше за мене й могла б допомогти розібратися, що до чого.